Я вивіз з Донеччини всіх своїх жінок, а мої рідні – мама, тато й родина сестри – залишилися, на жаль, там. Але розповідати хочу не про це.
Ми втратили все: бізнес (ми мали власний магазинчик), квартуру і два будиночки.
Як ми їхали майже три тижні на Черкащину, навіть згадувати не хочу. Але тут нас приютили родичі тещі, надали нам для проживання окрему хатину. Без зручностей, але садок, город, колодязь, вбиральня на вулиці – все необхідне маємо.
Але я себе відчуваю дуже некомфортно. Мої жінка з дитиною на місяць їздили у Польщу, тепер повернулися, але навіть це мене особливо не радує.
Вся справа у тому, що мені не зручно сидіти вдома, ховатися, можна сказати, коли моя країна у біді.
Та всі мої жінки дуже бояться залишитися без мене, якщо я піду раптом служити чи мене заберуть.
Я їх і розумію, але все ж таки мені тяжко. Я не знаю, чи правильно це – сидіти ось так у 30 років при жінках удома.
Так, зі мною дружина, дитина, теща і її старенька мати, а також моя старенька бабуся, як втратила дідуся по дорозі сюди з Донеччини., ми його не довезли, серце. Я їм усім дуже потрібен. Тільки я один воджу машину.
Село, де ми живемо, маленьке, навіть за продуктами, ліками (які постійно потрібні бабусям), чи зняти пенсії, чи отримати допомогу – по все це в райцентр треба їхати, потрібен я, щоб їх звозити, скупитися.
Та й вдома: води наносити, відра після ночі повиносити, дрова наколоти, пічку, поки було холодно, топити, городик скопати і таке інше. Качок он купили, теж догляд за ними, і мені турбот вистачає. Справ тут у мене дійсно дуже багато і я бачу, що я для них необхідний вдома.
В той же час на душі сумно й бентежно. Ситуацію ускладнює ще й те, що мені тут роботи зовсім немає, в селі ніде влаштуватися. У райцентрі є цегляний завод, але туди що їздити треба, що й фізично я не дуже сильний, відчуваю. що просто не потягну таку роботу.
Я вмію ремонти робити, плитку класти, але це зараз не дуже затребувано, до того ж, мої жінки всі проти, щоб я десь зайвий раз «світився».
Так і живемо: з соціальних виплат, гуманітарки, двох бабусиних пенсій.
Моєю віддушиною стала пасіка, ну і малий, звичайно, радує. Відволікає від тяжких думок.
Підкажіть, чи правильно я живу зараз? Можливо, мої гризоти дійсно безпідставні і я несправедливий сам до себе, адже мої жінки без мене не справляться? Може, це такий період у житті країни і у мене особисто, коли треба перечекати й робити те, що можеш на даний момент?
Чи все-таки мої сумніви обґрунтовані і треба чинити якось по-іншому?
Ярослав К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
