За своє життя я зустріла багатьох людей. І знала, що навіть у найчеснішого праведника десь у душі є неприємна таємниця. Але що вдієш, такі вже ми люди і є.
Мій батько пішов із сім’ї, бо зберігав свій секрет. Він не був щасливий у шлюбі. Всі роки з мамою були йому в тягар. А потім, якось за обідом, він не витримав: ні з того, ні з цього він виклав усе своїй дружині. Як є. Здавалося б, чому раніше мовчав? Злякався, не хотівши втратити родину. Якось не витримав і просто у всьому зізнався.
У дитинстві я не зрозуміла й не змогла простити тата. Як він міг кинути нас із мамою і просто зібрати речі?
Мій чоловік теж, як і батько, зберігав свій секрет подалі від людських очей. Але розкрити його допоміг випадок. Одного разу машина чоловіка припаркувалася біля мого улюбленого магазину. А я саме скуплялася тиждень.
З салону авто з’явився сам чоловік і його довгонога таємниця. Здавалося б, все банально і відбувалося вже тисячу разів. Але чи було від цього легше? Ні, зовсім ні.
Коли син уперше привів наречену в будинок, мені дуже хотілося одразу полюбити її, як рідну. Але виходило це так собі. У дівчини вже була дитина, а сама вона була не із надто забезпеченої родини. Поводилася скромно, навіть відсторонено. Я ж цінувала у людях відкритість та чесність.
Але весілля все ж таки відбулося. Єдиний син, радісна подія. Треба сподіватися, що далі все піде добре. Не варто зациклюватися на минулих невдачах і намагатися дивитися на людей із найкращого боку. Принаймні намагатися.
Молоді переїхали до квартири, яка дісталася моєму синові від бабусі. Офіційно вона була записана на мене, але для молодої сім’ї, та ще й з дитиною, була потрібна житлова площа. Нічого особливого, старий ремонт і так собі район, а все ж таки, свій кут є.
Минуло півроку, все було нормально. Син працював, невістка сиділа вдома на господарстві, але знайшла невеликий підробіток, теж вносила копійку до бюджету. Словом, нічого особливого. Я вирішила не лізти в чужу родину та свої внутрішні побоювання залишити при собі. Скільки було випадків, коли свекруха псувала стосунки? І не порахувати.
Але згодом почали з’являтися тривожні дзвіночки. Не те, щоб невістка чогось вимагала або якось негативно себе проявляла. Але кілька разів від неї було чути чіткі сигнали про переїзд. Мовляв, квартирка маленька. А їх троє. Потрібно б розширюватися у плані житла.
Так з’ясувалося, що у планах у молодої жінки було продати цю бабусину квартиру, взяти іпотеку та придбати будинок. Типу, на вторинному ринку є багато непоганих варіантів за стерпною ціною. Та ще й ремонт робити не доведеться. А життя за містом піде тільки на користь: свіже повітря та гарний стимул для придбання автомобіля. Чого тягти?
Варіант, звичайно, не поганий. Навіть дуже. Особливо, якщо особисто ти нічим не ризикуєш. У тому сенсі, що квартира була бабусиною, іпотека, природно, цілком лягала на плечі чоловіка. А якщо, не дай боже розлучення – половину всього спільно нажитого будьте ласкаві, можна й не завертати.
Сину ідея видалася непоганою: ще б пак, закоханий молодий чоловік заради молодої дружини піде на все. А ось я мала зовсім протилежну думку. Життєвий досвід дістається важко, проте може непогано допомогти в майбутньому.
Тоді я вирішила поговорити з невісткою, віч-на-віч. Запросила її до себе, на розмову по-жіночому. Син був не проти, та й пора вже було. Дружина була не дуже товариською. Такий характер.
При зустрічі Дарина поводилася нормально. Усміхалася, прийшла з подарунком, розповідала про сина. Ну а як, родичі ж таки. Але ближче до вечора я вирішила перейти до головного та запитала, чи не хочуть молоді почекати з продажем квартири. Дарина навіть бровою не повела і лише продовжила у своїй манері описувати усі плюси такого заходу. І про свіже повітря, і про те, що будинки згодом тільки дорожчають.
Тоді я поцікавилася, чи вони думають заводити спільну дитину і коли. У цей момент невістка затнулась. Після невеликої паузи вона продовжила. Виявилося, що перший раз все пройшло не дуже добре і тепер їй небажано заводити ще дітей. Зовсім.
Тож рідних онуків мені краще не чекати. Так буває, нічого не вдієш. Втім, як відомо, батько той, хто виховав. Хіба не так зараз заведено говорити?
Після такої розмови мені стало сумно. Ми попрощалися з невісткою і я поїхала додому. Син, виявляється, все давно вже знав, і навіть така ситуація його повністю влаштовує. Що ж тепер робити.
З одного боку виходить, що окрім мене всіх все влаштовує. Молоді живуть, радіють життю, планують майбутнє. І тільки злій свекрусі знову щось не сподобалося, як завжди. Але, може, насправді це я маю рацію і переживаю за єдиного сина? Адже життя воно таке, завжди повертається до нас не тим місцем.
Я все думаю про це і почуваю себе якоюсь злою старою відьмою з казок про гарних і розумних принцес. Відьма, яку ніхто не любить. Яку лише засуджують. Але яка, на жаль, зрештою неминуче виявляється правою. Ну яке майбутнє чекає мого сина?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com