Я недавно подарувала чоловіку синочка. Тепер у нас, як у поговірці: мої, твої і наші діти. Не судіть строго, але заміж я вискочила необдумано, ще й за вдівця, який один виховував трьох дітей. Сіла я вчора біля колиски з немовлям, і як розридалася. Не на таке життя я розраховувала.
Я вискочила, інакше й не скажеш, заміж 9 місяців тому за вдівця, у якого, на хвилиночку, троє дітей. Старшій 13 років, ледар. Лаяти не хочу, і сил уже немає. Я її розумію та хочу допомогти, але останнім часом Ліля мої слова ігнорує. Практично вдома нічого не робить і всюди де вона знаходиться – безлад. Сама теж неохайна. Купається тільки, коли я вже наполягаю і кілька разів повторюю. Вчиться так собі. Нічим не цікавиться окрім їжі та ігор на телефоні.
Синові 9 років, такий чистюля та вихований. Молодшій Марічці 4 роки, така лапочка. Я всіх прийняла як своїх дітей, але не можу впоратися зі старшою Лілею.
В мене також є дочка, Улянці 11 років. Через Лілю вона стала сумною. Мабуть, коли мене немає, вона грубіянить і моя дочка боїться її.
Поки що мовчу. Улянка у мене різнобічна. Місяць тому я привела на світ сина. Усі, крім Лілі, дуже добре ставляться до нашого Артемка. Я вже втратила себе, не хочу образити ні старшу дочку чоловіка ні самого чоловіка, вся на голках. Сімейне життя ніякого задоволення мені не приносить. Чоловік до мене добре ставиться.
Як бути? Останнім часом хочу розлучитися, шкодую, що заміж вийшла. Знаю, що це моя помилка, що поспішила. Вийшла заміж спочатку через те, що було шкода дітей. Зараз розумію, що треба себе шкодувати, життя біжить, а я вже навіть не хочу просто крем на обличчя мазати вранці.
Як вийти з цієї ситуації?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
