Я, незважаючи на щасливий шлюб, не могла похвалитися дорогою іномаркою у гаражі чи квартирою у центрі міста. Фінансовий стан нашої родини залишав бажати кращого. Чоловік, хоч і без шкідливих звичок, бале звичайний роботяга. Та й сама я зірок із неба не хапаю: працюю касиром у сусідньому мережевому магазині.
І хоч у нас з чоловіком Миколою конфлікти трапляються нечасто, всі вони зазвичай через брак грошей: літня відпустка проходила не так, як хотілося, одяг купувався тільки в сезон знижок, і так далі. Дітей, за негласним рішенням, ми не народжували теж із цих самих спонукань. Якщо навіть зараз економимо, що буде з появою дитини?
А ось у моєї сестри Софії з грошима було все гаразд. Вона рано вийшла заміж, і, як виявилося, дуже вдало. Її чоловік успадкував від батьків невелику фірму з виробництва автомобільних деталей. Згодом його розширив і з того моменту вирішив не вкладатися в жодні авантюри, а просто займатися тим, що в нього виходило найкраще.
Це дало свої плоди, і з того часу Софія з чоловіком жили, як кажуть, на широку ногу. Подорожі, дорогі покупки, будинок на 3 поверхи. З’явилися діти. З сестрою я особливо не спілкувалася, але не через якесь непорозуміння, а просто через брак часу у Софії. Моє місце в житті сестри посіли друзі, знайомі та ділові партнери чоловіка. Типове оточення заможної жінки.
Я все розуміла, і негативу до рідної сестри не відчувала. Це життя, нема чого напрошуватися до інших людей. Нехай до рідних. Але недавно, якраз за тиждень перед днем народження Соні, я бачила незвичайний сон. У ньому ми з сестрою, ще маленькими дітьми, безтурботно гуляли по полю. Це поле колись було за межею міста. Але тепер на ньому щосили велося будівництво нових багатоповерхівок та інших об’єктів інфраструктури. Місто росло.
Перші кілька днів я тримала себе в руках і намагалася не думати про майбутнє свято. Але потім мій терпець урвався. Я дістала з заначки останні гроші, поклала їх у конверт і почала чекати. Нехай сестра мене не чекатиме, нехай навіть вижене. Але побачитися нам треба. Незрозуміло чому, але щось напевно тягло мене до рідної людини.
Зробила того дня нехитру укладку, одягнула найкраще плаття і вирушила до багатого будинку Соні. У просторій передпокої мене зустріла іменинниця. Красива, в розкішному вбранні. Спочатку Софія здивувалася, побачивши мене. Але потім, трохи оговтавшись від раптової зустрічі, запросила до столу. Вир гостей відніс господиню подалі від мене, але я, проте, не відчувала себе чужою.
Ближче до завершення свята я підійшла до сестри, і ми хоч кілька хвилин змогли побути лише вдвох. Швидко поділилися одна з одною останніми новинами, згадали дитинство. Я вручила конверт із грошима, але сестра тільки швидко поклала його кудись у куток столу. Приємний вечір закінчувався і не ніс абсолютно ніякого негативу. Настав час прощатися.
Наступного ранку у мене задзвонив телефон. Дзвонила Софія, її голос здавався трохи невпевненим. Вона палко дякувала за приємний візит і вибачалася за те, що сама не запросила нас з чоловіком. Просто не подумала. Була захоплена іншими справами. Поцікавилася, чи не шукає мій чоловік можливість додаткового чи навіть постійного заробітку. Обіцяла допомогти. І наприкінці розмови згадала, з деякою розгубленістю:
– А знаєш, сестричко. Ти ж мені снилася. Щось із дитинства, я вже погано пам’ятаю. І чому тільки ми не спілкувалися?
– Так, Софіє. Я теж не розумію. Ну нічого. Часу ж у нас повно, ще надолужимо. Ти мені теж наснилася, уявляєш?
– Мабуть, це знак. Добре, мені час бігти. Привіт чоловікові і до зустрічі.
– Бувай.
Як виявилося, немає нічого поганого в тому, щоб прийти до рідної людини без запрошення. Сім’я у нас одна. І, отже, стосунки у ній треба зміцнювати, особливо зараз. Хто знає, що може статися завтра? А Софія допомогла моєму Данилу з гарною роботою, і вже кілька місяців, як життя нашої родини суттєво покращиорся.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.