В мене вже сил все це обдумувати немає. Я не знаю, чим таким заслужила від сина.
Остапа виховувала одна, стосунки були чудові, я завжди говорила, що без нього б на цьому світі жити не могла, бо ми розуміли один одного з пів слова.
Виховувала Остапа незалежним, активним – спорт, навчання, ніколи не “прив’язувала до спідниці”. Коли зібрався ставати на рушничок щастя, радився.
Я прийняла Яну відразу. Вони зустрічалися ще зі школи, Яна була з хорошої родини, мати лікарка, батько правда, рано пішов з життя, дві сестри. І як тільки Остап одружився, його ніби підмінили.
Він почав мені грубити, згадувати якісь дитячі образи – з найкращої мами я поступово перетворювалася на щось незрозуміле, все поверталося з ніг на голову.
Чи треба говорити, як важко, це все було для мене – я намагалася з ним говорити, зустрічатися, спілкуватися – нічого не допомагало.
Виглядало начебто мій син робить мені ласку якщо проведе зі мною якусь годину в кафе за чашкою кави, але я була все одно рада навіть цьому.
Намагалася виглядати веселою, нічого не обговорювати, але іноді син міг почати звинувачувати мене в якихось його проблемах, які ніби пов’язані з моїм поганим поводженням з ним у дитинстві.
Так – я багато пролила сліз, я нічого не розуміла, поки раптом на одній сімейній зустрічі зі свахою не почула, що я, напевно, не хотіла відпускати свого сина “під вінець” з її донькою, тому що кожна мати хлопчика не хоче відпускати сина ( у неї були великі проблеми з її власною свекрухою, яка її дуже не любила).
Я раптом переосмислила погляди і слова моєї невістки в якихось ситуаціях, на які я раніше намагалася заплющувати очі, на поведінку її сестер у моїй присутності і зрозуміла – вони відіграли і продовжують відігравати велику роль відчуження мого сина від мене.
Зрозуміла це, і мені стало легше. Ні, звичайно, мені дуже неприємно, що мій син від мене відвернувся.
Зараз він практично зі мною не спілкується, але це як би боляче не було – це вже не моя проблема.
Остап дорослий і повинен вміти критично сприймати ситуацію і навчитися відповідати за свої рішення та вчинки, а також бути відповідальним за свої проблеми замість того, щоб звинувачувати матір, навіть якщо його нові родичі цьому сприяють.
Ну ось. Я це йому сказала. Не знаю, правильно я вчинила чи ні, але я виховувала його незалежною, сильною, доброю людиною, а він виріс і перетворився у когось іншого.
Я більше не нав’язуюсь, не телефоную. Ми практично перестали спілкуватися – іноді смс, але це все.
Це сумно, але я заспокоїлася – я сказала йому що мала сказати, він дорослий – це його життя, і я тільки прошу у Господа, щоб мій Остап був здоровий, щасливий і зрозумів коли небудь, що так з матір’ю не поводяться…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua