— Я нічого не забиратиму, бо маю гордість, — заявила мені донька, впихаючи валізи в нашу і без того тісну квартиру. Моя дитина вирішила бути благородною за наш рахунок, залишивши колишньому чоловікові розкішне житло і повісивши своїх дітей на наші старіючі плечі.
Того зимового вечора сніг падав так густо, що за вікном ледь виднілися вогні сусідніх будинків. Марія стояла біля вікна, спостерігаючи, як велика машина під’їжджає до їхнього під’їзду. Вона вже знала, що цей момент змінить їхнє спокійне життя назавжди. Її донька, Оксана, вирішила залишити минуле позаду. Разом із двома синами та горою валіз вона поверталася до батьківської оселі.
Минуло кілька місяців, і життя в квартирі перетворилося на справжнє випробування. Раніше Марія зі Степаном насолоджувалися тишею та розміреним побутом, а тепер кожен ранок починався з гупання ніг, розлитого чаю на килимі та дитячих суперечок за іграшки. Степан, який звик читати газету в тиші, тепер дедалі частіше йшов у гараж або просто довго сидів на кухні, заплющивши очі.
— Оксано, ти ж бачиш, хлопці зовсім розперезалися, — почала якось Марія, коли малюки вкотре пронеслися повз неї, ледь не збивши з ніг. — Треба якось їх привчати до порядку.
— Мамо, вони переживають непростий час, — відповіла Оксана, навіть не піднімаючи очей від телефону. — Не треба на них тиснути. Дитяча психіка дуже чутлива, а ви своїми зауваженнями тільки гірше робите.
— А як щодо нашого спокою? — тихо запитав Степан, заходячи до кімнати. — Ми з матір’ю вже не молоді. Нам важко такий ритм витримувати.
— Якщо вам так заважають мої діти, то ми можемо піти, — різко кинула Оксана. — Тільки куди? Ви ж знаєте, що мені нікуди йти.
Коли настало потепління, Марія та Степан прийняли рішення, яке назрівало давно. Вони зібрали речі та переїхали до своєї старої хатини за містом. Там було свіже повітря, город і головне — тиша. Але навіть серед квітучих яблунь Марію не полишало відчуття тривоги. Вона часто сідала на лавці, дивилася на небо і думала про те, що буде далі.
— Степане, ну як так можна? — звернулася вона до чоловіка, який порався біля грядок. — Вони прожили з Андрієм дванадцять років. Разом купували ту велику квартиру в центрі. Чому вона просто пішла звідти, забравши лише особисті речі?
Степан зітхнув, витер лоба рукою і сів поруч.
— Бо вона вперта. Каже, що квартира належить йому.
— Як це належить йому? — обурилася Марія. — Це ж спільне майно! Там і діти прописані.
Якось у неділю Оксана приїхала до них у гості. Діти одразу побігли в сад, а жінки залишилися на веранді. Марія вирішила, що більше не буде мовчати.
— Оксано, нам треба поговорити серйозно, — почала вона, розливаючи чай. — Ти розумієш, що ми не зможемо вічно жити на дачі? Прийде осінь, зима, тут стане холодно. Нам доведеться повернутися в місто.
— Я знаю, мамо, — тихо відповіла Оксана.
— Тоді чому ти не подаєш на поділ майна? Та квартира велика. Якщо її продати, ти зможеш купити собі невелику, але свою, де будеш господинею. Ти зможеш дихати на повну, не озираючись на нас чи колишнього чоловіка.
— Я не буду цього робити, — Оксана поставила чашку на стіл. — Ту квартиру купували здебільшого за гроші батьків Андрія. Вони додали велику суму. Я вважаю, що не маю морального права щось забирати.
— Моральне право? — Марія ледь стримувала емоції. — А як щодо права твоїх дітей на нормальне житло? Ти про них подумала? Андрій живе там сам у чотирьох кімнатах, а ви вчотирьох тулитеся в нашій маленькій залі.
— Він сказав, що я можу там жити, якщо захочу, але я не хочу бути там на правах гості чи приживалки, — Оксана відвернулася. — Я хочу почати все з чистого аркуша.
— З чистого аркуша на нашій голові? — не витримала Марія. — Це егоїстично, Оксано. Ти не хочеш здаватися поганою перед колишньою родиною, але робиш життя своїх батьків нестерпним.
— Мамо, ти мене не розумієш. Я не хочу конфліктів. Не хочу бігати по судах. Мені простіше все залишити, ніж боротися за кожну стіну.
— Життя — це і є боротьба, — додав Степан, який чув частину розмови. — Якщо ти зараз не подбаєш про свій куток, то через десять років ніхто тобі його не дасть. Андрій завтра приведе туди нову жінку, і твої діти стануть там зайвими.
— Це його право, — холодно відповіла донька. — Я знайду роботу, назбираю на оренду.
— Коли? — запитала Марія. — Ти вже три місяці не можеш знайти нічого пристойного. Діти постійно вимагають уваги. Ти просто тікаєш від відповідальності, прикриваючись благородством.
Оксана мовчала. Вона дивилася, як хлопці граються з собакою, і в її очах була така втома, що Марії на мить стало її шкода. Але розсудливість брала гору. Вона знала, що якщо зараз не натиснути, то ситуація зайде в глухий кут.
— Ти просто боїшся його, — продовжувала Марія. — Боїшся, що він скаже щось неприємне. Що його батьки будуть на тебе косо дивитися. Але вони вже на тебе не дивляться, вони про тебе забули, як тільки ти зачинила двері.
— Це не страх, мамо. Це гордість.
— Гордість за чужий рахунок — це не гордість, а слабкість. Ти повинна була вийти з того шлюбу з чимось більшим, ніж пара сумок і образи. Ти працювала всі ці роки, ти вела господарство, ти виховувала дітей. Твій внесок не менший, ніж їхні гроші.
— Я не хочу про це більше говорити, — Оксана встала і покликала хлопців. — Нам пора їхати.
Весь вечір після її від’їзду Марія та Степан провели в мовчанні. Кожен думав про своє. Марія згадувала, як вони самі важко працювали, щоб придбати своє житло, як економили на всьому. Їй було боляче бачити, як донька так легко відмовляється від стабільності.
Через тиждень Оксана зателефонувала сама.
— Мамо, я розмовляла з Андрієм.
— І що він? — з надією запитала Марія.
— Він сказав, що нічого не дасть. Сказав, що якщо мені щось не подобається, я можу йти в суд, але він найме найкращих адвокатів, щоб довести, що гроші були подарунком тільки йому.
— Ось бачиш! — вигукнула Марія. — А ти про якесь благородство говорила. Він не збирається з тобою ділитися. Він уже все вирішив.
— І я вирішила, — голос Оксани тремтів. — Я не буду з ним судитися. Я не хочу витрачати роки життя на ненависть. Я просто знайду другу роботу.
— Оксано, ти з глузду з’їхала? Ти не витримаєш такого навантаження. Повернися в реальність!
— Це моя реальність, мамо. Вибачте, що створюю вам незручності. Я постараюся з’їхати якнайшвидше.
Марія поклала слухавку. Вона відчувала безсилля. Її дитина руйнувала своє майбутнє власноруч, і ніякі слова не могли зупинити цей процес. Степан підійшов і обійняв її за плечі.
— Ми не можемо змусити її бути щасливою, Маріє. Кожен обирає свій шлях.
— Але ж це неправильно, Степане. Це просто несправедливо. Чому одні забирають усе, а інші залишаються ні з чим через свою доброту?
— Можливо, це не доброта, а просто брак сил, — тихо відповів він.
Минали дні, літо добігало кінця. Ранки ставали холодними, і туман дедалі частіше огортав їхній садовий будиночок. Марія знала, що скоро їм доведеться повернутися в місто. Вона уявляла, як знову почнуться сварки, як діти будуть шуміти, а Оксана — мовчки терпіти. Вона відчувала, що їхня родина тріщить по швах, і ніхто не знає, як це виправити.
Одного разу, прибираючи в хаті, Марія знайшла старий фотоальбом. Там була Оксана — маленька, з бантиками, смілива та рішуча. Куди поділася та дівчинка? Чому доросле життя так зламало її дух?
— Знаєш, — сказала Марія чоловікові за вечерею. — Я думаю, нам треба змінити тактику. Ми не повинні її сварити. Ми повинні показати їй, що ми поруч, але не можемо нести її тягар за неї.
— І як ти це пропонуєш зробити?
— Попросимо її допомогти нам продати нашу дачу. Скажемо, що нам важко за нею доглядати. Можливо, побачивши, як зникає щось цінне для нас, вона зрозуміє, що не можна просто так віддавати своє майно іншим.
Але Оксана лише знизала плечима, коли почула цю пропозицію. Вона була настільки занурена у свої переживання, що навіть не помітила смутку в очах батьків. Вона продовжувала жити в ілюзії, що колись усе владнається саме собою.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Андрій уже почав приводити в їхню колишню квартиру друзів, влаштовувати вечірки, про що Оксані регулярно доповідали спільні знайомі. Вона слухала це з кам’яним обличчям, але Марія бачила, як сильно стискалися її пальці на краєчку скатертини.
— Ти все ще думаєш, що він заслуговує на твоє благородство? — запитала Марія одного разу.
— Я не про нього думаю, мамо. Я думаю про те, як мені вижити сьогодні.
— Щоб вижити завтра, треба подбати про фундамент сьогодні, — відрізала Марія.
Але Оксана лише пішла в іншу кімнату. Вона не була готова до боротьби. Вона обрала шлях найменшого опору, який насправді був найважчим для всіх оточуючих. Батьки відчували себе заручниками її слабкості, а діти зростали в атмосфері постійної напруги та невизначеності.
Осінь нарешті повністю вступила у свої права. Перші нічні заморозки змусили Марію та Степана зібрати останні яблука та зачинити дачу. Вони поверталися в місто з важким серцем. Вдома їх чекав хаос і обличчя доньки, яке з кожним днем ставало все більш чужим.
— Ось ми і вдома, — зітхнув Степан, ставлячи сумки в коридорі.
З кімнати вибігли діти, збиваючи з ніг дідуся. З кухні вийшла Оксана. Вона виглядала ще більш виснаженою.
— З поверненням, — сказала вона без тіні радості.
Марія подивилася на неї і зрозуміла, що нічого не змінилося. Їхня спільна історія тривала, але фінал її залишався туманним. Кожен залишився при своєму: батьки — зі своїм розчаруванням, а донька — зі своєю гордістю, яка більше нагадувала клітку.
Як ви вважаєте, чи повинна жінка після розлучення боротися за майно, навіть якщо основну частину грошей дали батьки чоловіка? Чи варта гордість того, щоб жити в обмеженнях і створювати дискомфорт своїм близьким?
Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, що ви думаєте про таку життєву ситуацію. Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце — ваша підтримка допомагає нам створювати нові розповіді для вас.
