Я ніколи б не подумала, що призначу рідну маму у пансіонат для літніх людей. Та, на жаль, вибору у мене немає. Завдяки її підтримці я виховала свого синочка без батька. Згодом я вийшла заміж, і подарувала чоловіку ще й донечку. Мама ж відмовилась від свого щастя, заради мене. І ось тепер, коли лікарі сказали, що мама проживе ще багато років, але в такому стані, в якому вона зараз знаходиться, мені стало не по собі.
Якось прочитала один пост про те, що доросла дочка в жодному разі не віддасть свою маму в будинок для людей похилого віку, оскільки дуже любить її і хоче сама про неї подбати. Героїня висловлювалася категорично і не розмірковувала про жодні інші варіанти.
А я вважаю, що не можна міркувати так однозначно. Хочу поділитися своєю історією, хоча й досі не зрозуміла, чи правильно вчинила.
Я пообіцяла собі, що ніколи не залишу маму, щоб не трапилося. Але життя розпорядилося інакше і я почала сумніватися.
Коли мені виповнилося лише три роки, батько покинув нас. Мама змогла забезпечити мене сама та оточила турботою, любов’ю, підтримкою. Вона подарувала мені безтурботне та щасливе дитинство. Мама допомогла мені впоратися з підлітковими проблемами, подолати всі труднощі та проблеми, уберегла від впливу “дорослої” компанії. Мудрість і терпіння моєї мами врятували мене.
Коли мені виповнилося 17 років, я зрозуміла, що при надії. З батьком цієї дитини я не мала серйозних стосунків. Ми лише один раз бачилися. Я вважала, що тепер моє життя зіпсоване. Я весь час лежала і думала, яке ж життя мені приготувала доля. Я так плакала після того, як розповіла про все мамі! А як легко мені стало, коли вона спокійно відповіла: “Не хвилюйся, доню, все буде добре. З малюком ми впораємося. Я тобі у всьому допоможу!”
Ось так мама допомогла з’явитися на світ моєму Артуру. Мама у всьому мені допомагала і підтримувала. Навчила купати, пеленати. Сиділа ночами з малюком, щоб я лишню годинку поспала.
Через це мама втратила хорошу роботу, коханого чоловіка, з яким вони збиралися розписатися. Тоді мамі був лише 41 рік.
Мама жодного разу не дорікнула мені. Весь час допомагала та дбала.
Я пообіцяла собі, що ніколи її не залишу, щоб не сталося.
Через кілька десятиліть мамі знадобилася допомога. Досить молода, приваблива жінка з кожним днем все більше нагадувала нетямущу дитину. Першим дзвіночком стало те, що вона одного разу перестала впізнавати мене. Потім мама все питала, куди я пішла на весь день, хоч я ходила в магазин навпроти будинку.
Потім…
Захворювання було таким швидким, що через шість місяців мама поводилася як примхлива дитина. Вона перестала пізнавати у дзеркалі саму себе. Без роздумів я пішла у відпустку і почала жити з мамою в іншій частині міста.
Вранці я годувала її і бачила, як вона дивиться в нікуди. Мені так хотілося, щоб мама мене впізнала. Спочатку я ще сподівалася, але потім змирилася. Про що ж ти тепер думаєш, мамо?
Мені весь час хотілося спати, тремтіли руки і на очах були сльози. Маму не можна було залишити на самоті ні на мить. Не виходило навіть відлучитися до найближчого магазину біля будинку. Вона могла зробити будь-що.
Мій чоловік був незадоволений і не просто обурювався мені по телефону. Роботу мені довелося кинути. Життя розвалювалося, а себе я почала відчувати немов безпорадна бабуся.
Лікарі казали, що зі здоров’ям у мами все добре: проживе ще довго, хоч і в такому стані. Але скільки ще можу так прожити я?
І ось, думка, що маму все ж таки доведеться перевезти в пансіонат стала відвідувати мене щодня.
Поки що я не піддаюся цій зрадницькій ідеї і відганяю подібні думки. Іноді я розумію, що рано чи пізно доведеться зважитися на цей крок. Ці думки змушують плакати ночами. У мене більше нема сил спостерігати за таким станом моєї мами.
А що б ви зробили на моєму місці?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
