fbpx
життєві історії
Я ніколи не був забобонним, але все буває вперше. Сталося це завдяки моїй меншій донечці Златі. Сіли ми сьогодні після обіду в машину і поїхали до батьків дружини в село. Ми так щороку робимо першого січня. Нас аж 5 осіб: ми з Оксаною і троє дітей. Кілька днів тому сам дещо лагодив у своєму Ніссані. Копирсався в гаражі до вечора, але все вийшло. Тесть з тещею баньку натопили, стіл накрили, чекають. І тут Злата каже це, та ще кілька разів

Я ніколи не був забобонним, але все буває вперше. Сталося це завдяки моїй меншій донечці Златі. Сіли ми сьогодні після обіду в машину і поїхали до батьків дружини в село. Ми так щороку робимо першого січня. Нас аж 5 осіб: ми з Оксаною і троє дітей.

Кілька днів тому сам дещо лагодив у своєму Ніссані. Копирсався в гаражі до вечора, але все вийшло.

Отже сьогодні поїхали всією сім’єю до тестя й тещі, вони там баньку натопили, стіл накрили, чекають.

Їду спокійно, 100 км/годину максимум, адже діти в салоні. І тут молодша донька Злата, якій 4,5 роки, починає мало не кричати:

– Тату, я боюся, що у нас колесо відвалиться!

І так кілька разів. Я ніби й посміявся, але трохи захвилювався. І нарешті вирішив зупинитися на узбіччі.

Дивлюся – праве колесо дійсно ось-ось злетить, уявляєте? У мене – мороз всередині. Словом, не знаю, що це було, але дякую доньці, можна сказати, що вона вберегло нас, не знаю від чого. Зробив я. що треба, полагодив, поїхали далі.

Ось таке сталося з нами сьогодні. Питали у Златки – як вона знала, що відчула? Каже – не знаю. Усім добра і не ігноруйте своїх дітей! Іноді вони знають більше, ніж ми.

Доїхали ми нормально, вже на місці. Гарних всім свят!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, ibilingua.com