Я ніколи не думала, що мій чоловік, батько нашої хворої доньки, може опуститися так низько. Коли я побачила виписку, де з нашого рахунку на лікування Софійки зникло 9850 гривень, призначені на її життєво необхідну процедуру, зрозуміла: він обікрав власну дитину. Ці гроші пішли на дорогий подарунок, призначений не для мене
Я, Наталя, не могла повірити власним очам.
— Ти серйозно? Ти справді це зробив? — мій голос тремтів, і я ледве стримувала сльози.
— Що я зробив, Наталю? Не роби з мухи слона! — Ігор, мій чоловік, відвів погляд. Він стояв посеред вітальні, а його поза була напруженою і винуватою.
— Не роби з мухи слона? Ти забрав гроші, які були відкладені на лікування нашої доньки, щоб купити дорогий годинник для тієї жінки! Як ти можеш це заперечувати?!
— То була невелика сума, я б повернув! А Олеся… вона просто зрозуміла б це як жест, — пробурмотів Ігор, його обличчя стало червоним.
— Невелика сума?! Це все, що ми мали на оперативне втручання Софійки! Ти навіть не уявляєш, як низько ти впав!
Я завжди думала, що маю залізне терпіння, але того вечора воно тріснуло, наче тонке скло. У той момент, коли я стояла навпроти Ігоря, мого чоловіка вже п’ятнадцять років, і з’ясовувала цю неймовірну річ, я зрозуміла, що наша спільна історія скінчилася. Це було не просто якесь непорозуміння, не просто подружня зрада. Це було щось набагато гірше — зрада батьківства, зрада довіри, зрада нас усіх.
Наше життя з Ігорем ніколи не було ідеальним, але до недавнього часу ми були міцною сім’єю. Жили ми в невеликому містечку, яке називалося Вишневе, неподалік від столиці, мали затишний будинок, і головне — нашу Софійку, одинадцятирічну доньку.
Софійка була сонечком нашого життя. Коли їй було вісім, лікарі нас приголомшили, лікування вимагало постійного моніторингу, а за прогнозами — складного і дорогого оперативногго втручання протягом наступних двох років. Ми відкладали кожну копійку, щоб забезпечити їй найкращий догляд і покрити майбутні медичні витрати. Ігор працював інженером на місцевому заводі, я — бухгалтером у приватній фірмі.
Наші зарплати були середніми, але ми жили по кишені і по нитці збирали необхідну суму. Вона зберігалася на окремому рахунку, доступ до якого мали лише ми двоє.
Тривожні дзвіночки почали звучати десь пів року тому. Ігор став дратівливим, часто затримувався на роботі, посилаючись на термінові проєкти. Він став менш уважним до мене і до Софійки. Спочатку я думала, що це просто втома, пов’язана з робочим навантаженням.
— Ти дуже втомлений, Ігоре. Може, візьмеш вихідний? — питала я.
— Ні, Наталю, зараз не можна. Роботи багато, мушу тягнути лямку. Це ж для нашої сім’ї, — відповідав він, уникаючи погляду.
Потім з’явилися дивні деталі. Новий, занадто дорогий для його зарплати, одяг, який він намагався приховати. Парфуми, запах яких був мені незнайомий. Одного разу я побачила на його сорочці слід світлої помади. Я намагалася не думати про погане, списувала все на власну параною. Але жінки знають, коли щось не так. Серце підказувало мені, що за всіма цими затримками стоїть хтось інший.
Остання крапля сталася два тижні тому. Софійка проходила чергове обстеження. Я зателефонувала до банку, щоб переконатися, що на рахунку достатньо коштів для оплати додаткових аналізів, і дізналася, що сума значно зменшилася. Не вистачало майже десяти тисяч гривень. Це була ще та новина.
Я не могла повірити. Можливо, помилка банку? Я відразу зателефонувала Ігорю.
— Ігоре, ти не знімав гроші з рахунку Софійки? — я намагалася говорити спокійно, але голос видавав моє хвилювання.
— Звідки такі думки, Наталю? Ні, звичайно, ні. Я ж знаю, наскільки це важливо, — пролунав його голос, занадто спокійний, на мою думку.
Я пішла до відділення банку. Виписка з рахунку показала операцію зняття готівки на суму 9850 гривень, датовану тижнем раніше, і виконану за допомогою його картки. У мене потемніло в очах.
Того вечора я чекала його вдома. Коли він зайшов, я мовчки поклала перед ним виписку.
— Поясни мені це, Ігоре, — сказала я, вказуючи пальцем на цифру.
Він спочатку намагався йти в заперечення, вигадував неправдоподібні історії про те, що позичив колезі, але я його швидко приперла до стінки.
— Ігоре, не обманюй. Я дзвонила твоїм колегам. Вони кажуть, що ти цього тижня брав відпустку на один день. І я знаю, що ти купив дорогий годинник, я бачила його фотографію в Інтернеті в твоїй пошті. Кому ти його купив?
Він ламався ще кілька хвилин, а потім здався. Зізнався, що має стосунки з колегою, Олесею, і що використав гроші, щоб купити їй надзвичайно дорогий швейцарський годинник на день народження. Він пояснив це тим, що вона заслуговує на найкраще, і він хотів справити на неї враження. Мовляв, він планував повернути ці гроші, коли отримає премію, але премія несподівано затримується.
Не просто зрада, а те, що він пограбував власну хвору дитину.
— Як ти міг, Ігоре? Це ж гроші Софійки! Ти усвідомлюєш, що робиш? — Я відчувала, як моє обличчя палає від обурення.
— Я ж сказав, я поверну! Перестань кричати. Це всього лише годинник. Софійці поки що нічого не потрібно, — відповів він, намагаючись заспокоїти мене.
— Тобі здається, що я кричу? Я просто говорю про твою безвідповідальність! Софійці потрібен постійний догляд, а ти розпоряджаєшся її здоров’ям, ніби це якась дрібниця для твоїх інтрижок!
Наступні дні перетворилися на пекло. Ігор намагався загладити свою провину, говорив про те, як він мене “любить”, як “пошкодував” про свій вчинок, але його слова здавалися пустими і нещирими. Він продовжував бачитися з тією жінкою, хоча і намагався це приховати, але я помітила його таємні повідомлення в телефоні.
Я вирішила взяти справу в свої руки. Перше, що я зробила, це перевела залишок коштів на рахунок, доступ до якого мала тільки я. Потім я пішла до юриста. Я не могла залишатися з людиною, яка настільки знецінила свою сім’ю і своє батьківство.
Юрист, пані Олена, уважно вислухала мою історію.
— Наталю, ситуація складна, але вирішувана. Ваші докази про зняття грошей і ваші свідчення — це важливий елемент. Але для початку вам потрібно убезпечити себе і доньку, — порадила вона.
Я повернулася додому з важким серцем, але з чітким планом. Потрібно було відновити втрачені кошти і захистити доньку. Я взяла додаткову роботу, відмовилася від усіх непотрібних витрат.
Через два тижні, у п’ятницю ввечері, я знову поговорила з Ігорем. Я була крижано спокійна.
— Я подаю на розлучення, Ігоре. І я вимагатиму повного відшкодування коштів, які ти забрав, а також стягнення аліментів, — повідомила я.
Він був вражений.
— Ти що, з розуму зійшла? Через якісь там десять тисяч?! Ми ж сім’я! — Він хапав мене за руку.
— Не якісь там десять тисяч, Ігоре, а гроші на здоров’я нашої доньки. Ти зробив свій вибір, коли купив той годинник, а не поклав ці гроші на лікування Софійки. Тепер роблю свій вибір я. Я більше не можу довіряти тобі.
— Я благаю, Наталю, дай мені шанс. Я порву з Олесею. Я поверну гроші. Я буду тим Ігорем, якого ти “кохала”, — благав він.
— Ти вже ніколи не будеш тим Ігорем. Той Ігор не пограбував би власну дитину. А той годинник ти можеш залишити собі на згадку про свій найнижчий вчинок. Я вже замовила таксі. Я їду до своєї мами в Полтаву і забираю Софійку.
Я зібрала наші з Софійкою речі, взяла документи і поїхала. Ігор стояв у дверях, його обличчя було сірим.
Зараз ми в Полтаві, у мами. Я знайшла тимчасову роботу і почала знову збирати кошти на оперативне втручання. Я не вимикаю телефон, бо боюся пропустити важливий дзвінок від лікарів Софійки, але відповідаю лише на дзвінки мами та юриста.
Він телефонує мені щодня, пише повідомлення.
— Наталю, я не можу без вас. Софійка як?
— З Софійкою все добре. Її здоров’я, завдяки моїм зусиллям, наразі в нормі. Не телефонуй мені. Усі питання вирішуватиме мій юрист, — мої відповіді стали короткими і сухими.
Я знаю, що це буде довга і важка історія. Я втратила не лише чоловіка, а й ілюзію про міцну сім’ю. Я змушена була швидко подорослішати в емоційному плані, щоб захистити свою дитину. Я втратила сон, постійно думаю про те, як швидше зібрати необхідну суму і забезпечити доньці належне лікування. Але тепер мої пріоритети розставлені чітко: на першому місці — Софійка і її здоров’я.
Я думала, що нижче вже нікуди. Але того тижня він перевершив себе. Замість того, щоб повернути борг, він спробував вивести з рахунку залишок моїх особистих заощаджень, які я ще не встигла перевести. Він скористався моментом, коли я ненадовго залишила картку без нагляду перед від’їздом, і намагався зробити переказ через мобільний додаток, який був синхронізований на його планшеті. На щастя, банк заблокував операцію через підозрілу активність, і Олена спрацювала оперативно, заблокувавши доступ. Тепер я не відчуваю болю, лише холодний спокій і глибоке розчарування в людині, яку колись вважала найкращою.
А ви, дорогі читачки, що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити таку зраду і чи варто давати другий шанс людині, яка впала так низько, поставивши власну дитину під загрозу?
