Я 20 років прожила лише для родини. Всю себе присвячувала чоловіку і вихованню двох діточок.
Ландшафтний дизвйнер за освітою, я відмовилася на прохання чоловіка від улюбленої роботи і сиділа дома з дітьми, господарювала, готувала, прибирала – щоб завжди моїх рідних оточували затишок, чистота, а на столі чекали домашні смаколики.
І що? Діти виросли, поїхали вчитися в обласний центр і там лишилися, а чоловік пішов до іншої, молодшої жінки, яка працює і стежить за собою.
Мені тоді був 41 рік. І я все облишила і після розлучення поїхала на заробітки в Італію на запрошення давньої приятельки.
Спочатку я працювала ра різних простих і не легких роботах, поки вчила мову. З часом я познайомилася з різним людьми, вільно оволоділа італійською. І зрештою мені вдалося влаштуватися в одну гарну приватну фірму ща своєю спеціальністю – працюю ландшафтним дизайнером, проектую приватні сади, озеленення різних об’єктів, садиб тощо.
В Італії я вже 8 років. Мені тут подобається, відновила всю себе, свої душевні й фізичні сили, реалізую себе в роботі, є кохана людина.
Живу я, мждна сказати, у своє задоволення, нікому з дітей машин і квартир не купую, лише на свята в якості подарунка переводжу невеликі суми дітям, щоб привітали від мене онуків.
Я ніколи не розуміла жінок, які гартують закордоном і все віддають рідним в Україні. А після розлучення я взагалі зрозуміла, що потрібен ти тільки сам собі і життя у нас одне – тому треба любити й жаліти перш за все себе.
Ми з коханим багато подорожуємо, я вже купила собі тут квартиру, маленьку, але затишну.
Коли почалося вторгненя рф в Україну, я всім своїм, зокрема невістці й донці з дітьми, запропонувала їхати до мене – всіх би тут десь розташувала. Але вони відмовилися, сказали у них в Черкасах все добре й спокійно.
Натомість і син, і дочка прямо сказали, що з роботою в Україні зараз туго і попросили грошей, мовляв, було б дуже добре, якби я їм регулярно трохи допомагала фінансово.
Та я відмовилася, і тепер я погана, навіть з Новорічними святами мене ніхто з рідних не привітав, хоч я подарункові єврики справно перерахувала.
Сумно мені від таких взаємин з дітьми, але що вдієш? Я не банкомат, щоб забезпечувати ъх усіх. Допомогу я свою, хоч її і не прийняли, запропонувала – сумління моє спокійне. Не схотіли виїхати – це їх вибір, а мій – витрачати зароблене на себе, а не бути вічним гаманцем для своїх дітей і онуків.
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
