fbpx
життєві історії
Я ніколи не забуду того суботнього дня. Ми з Дмитром сиділи в ресторані, де він розсіяно жував стейк. – Наступного тижня будемо вручати гостям запрошення на весілля, – нагадала я йому. – Почекай хвилинку, – глянув на мене розгублено Дмитро, і продовжив після невеличкої паузи. – Знаєш, Мар’янко, ти чудова людина, добра, мила. – І тут у мене перед очима все попливло

Я знаю, що я не зіркова красуня, але я точно не потворна. Не знаю, чи це в мені, але жодні стосунки для мене не тривали довго. За словами моїх друзів, це тому, що я завжди закохувалася в блакитноокого чорноволосого красеня, який після кількох місяців говорив: “Знаєш, між нами не може бути нічого серйозного”.

Я подумала, що сьогодні чоловіки не хочуть домогосподарок, і вирішила, що тепер буде інакше.

Згодом доля подарувала мені Дмитра. Він, звичайно, був схожий на всі мої попередні кохання. Хлопець, за яким обертається кожна жінка. Комунікабельний, гарно одягнений та галантний. І звісно, куди ж без цього: блакитні очі та темне волосся.

Проте я була іншою. Переконана, що чоловік в першу чергу хоче мати доглянуту і красиву жінку, а не п’ятизіркового кухаря і прибиральницю його оселі.

Ми зустрічалися близько трьох місяців, коли надумали з’їхатися. Тож Дмитро переїхав до моєї квартири.

– Шкода оплачувати дві орендовані квартири. Правда, люба?, — сказав він мені. Навчена стосунками з попередніми партнерами, цього разу я не “розчинялася” в приготуванні їжі.

– Що на вечерю, Мар’янко? – спитав Дмитро, повернувшись з роботи.

– Замовимо піцу чи підемо в кафешку? – відповіла я. – Я недавно повернулася від косметолога і не встигла нічого приготувати.

Наступного разу це була перукарня, манікюр, педикюр. Готувала лише винятково. Я повинна визнати, що я дійсно сумувала за цим трохи. Ресторани чи більш часті холодні вечері були для мене нудними. Але я повинна була триматися!

Я більше не буду ставати на ті ж граблі! Чоловіки хочуть привабливих і впевнених у собі жінок. Не буду готувати і прасувати. Тож довелось терпіти, дивлячись на легкі складки на сорочках і штанах Дмитра.

Дмитро попросив моєї руки в день святого Валентина. Це було так романтично. Я плакала від емоцій і щастя. Тоді я собі подумала: я знову буду собою, він побачить, як я вмію готувати і яка вправна я домогосподарка.

Я наполягла, щоб ми найняли весільне агентство, щоб все було красиво і ідеально.

– Весілля буває раз у житті, я вже з нетерпінням чекаю, коли про це розкажу нашим дітям і онукам, — повторювала я Дмитру.

Наш день “Х” мав відбутися чотири роки тому, в липні, в найкращому ресторані нашого міста. Перед цим мала відбутись шикарна фотосесія в замку.

Дівчина з весільного агентства продумала все до дрібниць. Анна забронювала ресторан, замок для фотосесії, розробила меню, замовила весільні торти, разом зі мною вибирала сукню, букет і квіткову композицію – арку.

Коли наближалася дата весілля, я помітила, що Дмитро був таким розсіяним і мовчазним.

– Мені зараз багато звалилось на голову, розумієш, клопоти на роботі та весілля, — усміхнувся він мені.

Я ніколи не забуду того суботнього дня. Ми з Дмитром сиділи в ресторані, де він розсіяно жував стейк.

– Запрошення на весілля треба наступного тижня вручати всім гостям, — нагадала я йому, – Мирон надрукує їх в середу.

– Почекай хвилинку, — глянув на мене розгублено Дмитро, і продовжив після невеличкої паузи. – Знаєш, Мар’янко, ти чудова людина, добра, мила…

– Чому ти мені це кажеш? – дивувалася я.

– Але я все більше сумую за такою нормальною, абсолютно звичайною жінкою, яка готує обід вдома і тільки зрідка замовляє піцу чи суші.

– Але ж Дмитрику, зачекай трішки. Після весілля все зміниться!

Мені здалося, що він мене зовсім не зрозумів, тому що продовжив: – Краще скасуємо весілля, тому що ми зовсім не підходимо один одному, – випалив він.

– Я не буду тобі брехати, я зустрів дівчину, яка мені більше підходить. Вона не проти попрасувати мою сорочку або приготувати мій улюблений червоний борщ і вареники з картоплею.

І ви не повірите, цією дівчиною виявилася наша дівчина з весільного агентства, та сама Анна…

Весілля відгуляли вони в листопаді того ж року, в моєму ресторані.

Психолог, з яким я це обговорювала, порадила мені залишатися самою собою і не входити в роль, яка мені не підходить.

Ось так закінчилось моя історія… Я, до речі, досі “холостякую”

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page