Я обмежив спілкування тещі з нашим сином Назаром, бо вона постійно ставила під сумнів мою батьківську авторитетність. Замість поваги – “я ж бабуся, я знаю краще”. Замість підтримки – “ти надто строгий”. Я довго терпів, але після її останньої витівки, я не впевнений, що зможу пробачити.
Я прокинувся від різкого грюкання дверей. Назар біг коридором у піжамі, а за ним — голос Галини, моєї тещі, яка прийшла “допомогти” без попередження. Я підійшов до кухні – і одразу втупився в сцену: вона смажила млинці, хоча Марія залишила чітку записку, що Назару тимчасово не можна солодке. А він, звісно, вже з шоколадом на щоках і щасливий, як кіт у сметані.
– Галино Степанівно, ви б хоч спитали… – стримано почав я, хоча вже відчував, як кров приливає до обличчя.
– Та що там питати. Дитина має бути дитиною, а не ходити, як на арешті, – відмахнулась вона, як від мухи. – Ой, Іване, не починай знову.
– У нас є правила. Назар має дієту. Лікар сказав.
– Лікар… І ти йому віриш більше, ніж рідній бабусі? – склала руки. – Я трьох дітей виростила, не з книжок, а з життя.
Я вдихнув повітря, затис зуби, вийшов у вітальню. Назар уже вмикав мультики. Малий дивився на мене з-під чуба, ніби чекав феєрверку. Але я не стримався. Просто взяв телефон і набрав Марію.
– Марино, Галина знову прийшла без попередження і годує малого солодким.
– Іване… я просила, давай спокійніше. Вона бабуся. Їй важливо відчувати себе потрібною.
– А мені важливо, щоб мене не робили диваком у власному домі.
– Добре, я поговорю з нею ввечері. Але, будь ласка, не зчиняй скандалу при Назарові.
Увечері все повторилося. Марія м’яко, лагідно просила маму поважати наші правила. Та лише знизала плечима.
– Я лише хочу кращого для онука. А тут на кожному кроці обмеження. Ти ж теж не їла броколі в дитинстві й нічого, виросла, – і кинула на мене погляд, мовляв, ти якраз не приклад.
Я вийшов на балкон. Слухай, ну що це таке? Мій син, мій дім, а керує вона. Моя жінка — мовчить. І знаєш, найгірше — я почав помічати, що Назар справді мене боїться. Не тому, що я кричу. А тому, що я для нього вже уособлення “ні”, а бабуся – “так”.
Наступної неділі я сказав: досить. Сів із Мариною.
– Я більше не дозволю їй приходити без попередження. І хочу, щоб ми домовились: правила встановлюємо ми, а не вона.
– Іване, я тебе розумію. Але це моя мама. Якщо ми зараз її відштовхнемо, вона озлобиться. Ти ж її знаєш.
– Та вона вже озлоблена! Я не хочу, щоб Назар бачив, що мене не поважають. Бо потім він мене теж не поважатиме.
Марія подивилась на мене довго. Сумно. Ніби я вимагав від неї обирати між мною і матір’ю. І, здається, саме так вона це й сприйняла.
Наступного дня, коли я прийшов додому з роботи, вдома була тиша. Ні Назар, ні Марія не зустріли мене. У кухні на столі лежала записка.
“Іване, я з Назаром у мами. Нам треба подумати, як бути далі. Я не можу бути між вами двома. Мені боляче, і я втомилась.”
Я сів. Серце почало гупати в горлі. Це жарт? Я відкрив шафу — її речі зникли. Назарові іграшки забрані. В квартирі — ніби тінь після феєрверку.
Я набрав. Відповіла Галина.
– Що ти з нею зробив? – відразу. – Вона плакала, коли приїхала. Казала, що більше не хоче жити в напрузі.
– Я не піднімав голосу. Я просто просив поваги.
– Поваги? То, може, спершу поважай її матір. А не женеш її, як чужу!
Я не спав цілу ніч. На ранок поїхав до них. Марія зустріла мене в коридорі. Бліда, втомлена.
– Я люблю тебе, Іване. Але ми не можемо жити в стані вічного конфлікту. Або ти знаходиш спільну мову з мамою, або…
– Або що? – спитав я. Голос був, як наждачка.
– Або ми будемо жити окремо. Я не хочу, щоб Назар ріс у цьому напруженні. Я бачила, як він здригається, коли ти підвищуєш голос. Це не любов. Це страх.
Мені не вистачило повітря. Я нічого не сказав. Я вийшов. Просто сів у машину і поїхав на річку. Сидів, поки не потемніло. Я думав. Я горів від образи. Але водночас десь усередині мене звучало інше: а може, я й справді перегнув?
Через два дні я прийшов до Галини. Постукав. Вона відкрила, як генерал на бойовій позиції.
– Я прийшов не сваритись. Я прийшов слухати.
Вона мовчала. І я мовчав. А потім сказав:
– Я не ідеальний батько. І, можливо, я надто жорсткий. Але я люблю сина. І люблю Марію. Я не хочу війни. Але й не хочу, щоб мої рішення знецінювали. Можемо ми спробувати з повагою один до одного?
Вона довго мовчала. Потім сіла.
– Я не довіряла тобі. Бо ти відразу сприйняв мене, як ворога. Але Назар любить тебе. І я не хочу, щоб він жив між двома фронтами.
Ми сиділи і говорили. Довго. Перший раз – без пасивної агресії. Без уколів. Просто як дорослі, яким справді важливе не его, а дитина.
Тепер Галина приходить лише тоді, коли ми домовились. Назар досі обожнює її млинці, але після вечері. А ми з Мариною повертаємось до розмови, довіри, поваги. Але щось всередині мене досі тремтить.
Бо я досі не впевнений, скільки ще разів ми зможемо втримати цю хитку рівновагу.
А як у вас? Чи вдавалось вам знайти спільну мову з родичами, які втручаються у ваші сімейні справи? І якщо так – що допомогло?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
