fbpx
життєві історії
Я обожнюю ці квіти, їх приніс мій улюблений учень, приніс, як я сподівалася, для мене і в цьому було щастя. Жодні зізнання та нагороди не проміняла б зараз на ці гербери. Варто було лише дочекатися, коли урочисто оголосять про вручення квітів. І вся зала, мріяла я, побачить, що цілий рік я не дарма захищала своїх «улюбленців», не дарма так шалено «вболівала» за них на іспитах, не дарма бігала з чоловіком по магазинах. Спершу я нічого не зрозуміла

Гербери стояли у вазі біля комп’ютера і чекали свого часу. Чекали на випускного. Того сумбурного і сум’ятого, суворого та ніжного моменту, коли буде оголошено про вручення квітів вчителям.

До випускного залишалося хвилин тридцять. І я метушилася-крутилася в останніх приготуваннях між святково прикрашеною залою, приймальнею, де стовпилися вчителі, та ганком, де красувалися ошатні випускники.

Іноді, пробігаючи, я зупиняла погляд на герберах, трьох божественних червоних герберах  у темно-бузковій фользі. Я обожнюю ці квіти, їх приніс мій улюблений учень, приніс, як я сподівалася, для мене і в цьому було щастя. Жодні зізнання та нагороди не проміняла б зараз на ці гербери. Варто було лише дочекатися, коли урочисто оголосять про вручення квітів. І вся зала, мріяла я, побачить, що цілий рік я не дарма захищала своїх «улюбленців», не дарма так шалено «вболівала» за них на іспитах, не дарма бігала з чоловіком по магазинах у пошуках подарунків на згадку своїм дітям, не даремно вислуховувала і намагалася, як могла, допомогти у їхніх проблемах, не дарма зробила їх випускний з такою душею та любов’ю. За цей рік вони стали не просто улюбленцями, вони стали моїми друзями!

Коли сьогодні мій найкращий випускник, мій друг, прийшов з герберами і попросив притулити їх у вазі до випускного, я зрозуміла, що все було недаремно. Звичайно, зал не міг знати жодних подробиць, але мені здавалося, що коли я отримаю ці гербери, то всі зможуть прочитати все на моєму обличчі.

Спеціально для цих гербер я не залишилася за лаштунками з виступаючими і не сіла суфлером у центрі зали. Ризикуючи, що без моєї підказки щось піде не так, я сіла з усіма вчителями до президії.

І ось все покотилося по відрепетованій колії.

– А зараз випускники на згадку про свій останній шкільний день піднесуть квіти вчителям, – оголосив ведучий.

Спершу я нічого не зрозуміла. Випускники метнулися до президії, зашелестіли квіткові обгортки, чиїсь троянди плюхнулися мені в руки, невиразно пробурмотіли якісь вітальні слова. І все.

Здавалося, всі сміються з мене, примовляючи:

– Ну що, і кому були потрібні твої старання? Ніколи учень не дружитиме з учителем, як би чудово той до нього не ставився.

Хотілося плакати та провалитися крізь землю. Я вибралася з президії і пішла за лаштунки, де всі виступаючі зробили вигляд, що зраділи мені, зрадівши насправді тому, що тепер я візьму на себе відповідальність і підказуватиму їм їхні недоучені і забуті від хвилювання слова і ролі.

З-за лаштунків я бачила, що «мої» гербери похмуро тискала завучка з виховної роботи і, нарешті, поклала на підвіконня, оскільки вони заважали їй знімати тих, хто виступав, на відео.

Нарешті зал спорожнів. Мене шукали, шукали класні керівники випускників та голова батьківського комітету з черговим «віником» із троянд, а мені було соромно вийти з-за лаштунків.

Навіщо мені троянди? Це троянди не мені, а моєму вмінню зробити свято, троянди за те, що в мікрорайоні після випускного добре відгукнуться про школу. Це просто чергові троянди. А на підвіконні лежать «мої» гербери, забуті завучем з виховної. Для неї вони теж були черговими квітами. Їх можна взяти, але тепер вони ні до чого, вони чужі.

Я не залишилася на танці та застілля. Мені здавалося, що там усі кепкуватимуть над моїми надмірними стараннями та їх результатом. Було ще не дуже пізно, і можна було почекати на трамвай, але я пішла додому пішки. Два чудові букети троянд були зі мною. Вони мають створити для домашніх видимість добробуту та мого гарного настрою.

Я брела темним містом з цими букетами, коли з усіх шкіл долинала музика і сміх. Випускні тривали до ранку.

Ось і проспект, а за ним мій дім. Згадалася моя перша вчителька, яка працювала в школі досі, не замислювалася над дурницями і сяяла від радості, коли їй дарували будь-які квіти, навіть ті, які хтось просто забув чи вони виявилися зайвими. Вона брала такі забуті квіти і ставила їх у вази, продовжуючи їм життя.

Світло фар і сигнал машини, що наближалася, вивів мене з роздумів. Я спробую більше нічого такого особливого не чекати від своїх дітей, це надто не просто.

Водій «Жигулів», що віддалялися, чітко покрутив пальцем біля скроні. А на проспекті залишилися лежати розчавлені машиною чергові букети.

Пішов дощ, змиваючи та приховуючи мої дитячі сльози. Ну а як їх назвати? Дорослі ж через таке не рюмсають.

Автор: Ірина

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!