fbpx
життєві історії
Я одна з тих, для кого це все в Україні розпочалося не 24 лютого, а 8 років тому, 2014-го року. Я колишня донеччанка, я знаю, що таке, коли тебе хочуть знищити. Я теж вірила, що це до осені, що все скінчиться і знову буде мир. Але наївність швидко закінчилася, коли в одну мить я залишилася без дому, чоловіка та дитини. Розбиратися, чий це був снаряд я не стала

Я одна з тих, для кого це все в Україні розпочалося не 24 лютого, а 8 років тому, 2014-го року.

Я колишня донеччанка, я знаю, що таке, коли тебе хочуть знищити.

Я теж вірила, що це до осені, що все скінчиться і знову буде мир. Але наївність швидко закінчилася, коли в одну мить я залишилася без дому, чоловіка та дитини. Розбиратися, чий це був снаряд я не стала, та й хто мені сказав би правду? Стріляли як свої, і чужі.

Ні, я не вірила в казку, яку транслювали тоді місцевим, про неймовірні багатства надр і про те, як ми щасливо заживемо «в республіці ДНР». Я поїхала до України. Я була не просто розчавлена, я зникла як особистість.

Я поїхала до тітки у Добропілля. Спочатку поводилася як примхлива дитина, якій усі щось повинні, адже у мене відібрали все, а в них нічого. Вони не мають війни, адже це не війна – це АТО, у них немає втрат.

Врятувала мене моя тітка, якій я й досі вдячна. Вона мене виставила з дому зі словами, що рятувати варто того, хто хоче жити, а той, хто вирішив жити за рахунок інших, мав відсіятися ще у дитинстві. Жорстоко? Так. Несправедливо? Можливо. Неправильно? Ні! Все правильно. Я прийшла до тями. Виявилося, що за місяць мирного життя я не зробила нічого з того, що могло б його змінити.

Я просила у тітки вибачення і чесно сказала, що покину її будинок через два тижні, сказавши, що була неправа.

Тиждень мені знадобився на пошук роботи, мене охоче взяли за фахом на металургійний комбінат Запоріжжя. Спочатку я винаймала навіть не квартиру, а кут, працювала як кінь, все мріяла, про те, що ось-ось АТО закінчиться, я повернуся до Донецька, і життя стане колишнім.

Потім мій керівник звів мене з добрим психологом і мені полегшало. Він зміг пояснити, що це все – це назавжди, і жити мрією про те, що все налагодиться, і я поверну колишнє життя – це дуже погана ознака. Навіть якщо я повернуся до свого міста, моя сім’я не воскресне, нічого не буде як раніше, треба рухатися вперед, треба жити, а не чекати.

За 8 років багато чого змінилося: у мене хороша робота, чоловік, є квартира (щоправда, в іпотеці, адже житло мені країна не компенсувала). Як то кажуть, життя налагоджується.

Тому я можу зрозуміти людину, яка біжить від війни, я достатньо я пережила.

Але це ніколи не закінчується. У моєму новому місті знову те саме. Так, не так страшно як у 2014, але знову ті самі граблі. Мабуть, треба було тоді країну міняти.

Коли почали стирати з обличчя України Харків, до нас приїхала із чемоданами сестра чоловіка. З нею чотирирічна дитина, чоловік та кіт. Дізналися ми, що вони їдуть до нас, звичайно, не за годину до приїзду, але вже тоді, коли відмовлятися прийняти їх було б вже запізно. І ось через день у мене на порозі досить скромної двокімнатної це полчище.

Прийняли, нагодували, поклали спати, люди з дороги, не до розмов. Не до бесіди було їм і кілька наступних днів – бігали оформляти статус переселенців, до волонтерів, у службу зайнятості та інше. Здавалося б, люди чітко знають план дії, і чого хочуть досягти. Пам’ятаю, похвалила тоді їхнього чоловіка, сказавши, що не те, що я, розмазня, яку довелося у свій час підштовхнути. Чоловік моєї радості не поділяв, сказав лише, що я погано його сестру знаю, і що вони тут лише до першого конфлікту.

Сутичка до речі, не змусила довго чекати. Спочатку я намагалася себе стримувати, якось шукати компроміс із сестрою чоловіка, яка вже за тиждень проживання почала почуватися господаркою мого житла. Виставляти температуру в будинку на воду та опалення (у нас індивідуальне опалення газове). Викидати продукти з холодильника, тому що її дитині такої не можна, а вона це хоче, коли бачить, як ми їмо. Займала ванну вранці по півгодини, коли нам на роботу і ми запізнюємося. Ми поїхали в торговий центр – знову невдоволення, чому не взяли її дитину із собою, щоб вона розважилася.

Я довго робила натяки, красномовний вигляд та інше, але це не допомагало.

Зрештою я не витримала, відправила мужиків погуляти, вручила їм племінника, і почала розбір польотів.

Що я з’ясувала під час нашої перебранки.

Перше: з’їжджати вони не збираються, доки все не закінчиться. Квартира належить наполовину її братові, а значить, вона має повне право тут жити, тому що родичам треба допомагати, адже війна.

Друге: винаймати квартиру не збираються, тому що дорого, а їхати з обласного центру не хочеться. Немає у маленьких містах тих можливостей, ні життя, ні виховання дитини.

Третє: шукати роботу буде лише її чоловік, оскільки вона буде у декреті до 6 років дитині.

Так, план у неї був, але він безпосередньо не влаштовував мене. Заявивши все це, зовиця, з виглядом переможниці пішла в кімнату, грюкнувши дверима.

Коли повернувся чоловік, я чітко запропонувала йому розлучитися. Чоловік флегматично увійшов до кімнати до сестри, мовчки поставив сумку посеред кімнати, дав їй час зібрати речі і покинути цей будинок рівно до ранку, або йти і миритися зі мною.

Були сльози в три струмки, звинувачення у черствості, що він племінника на холод під парканом прирікає. Було все, крім вибачень, тому що вибачатися, на її думку, не було за що, адже вона ж не з власної волі тут, вона від війни біжить, їй страшно. Нічого поганого у своїй поведінці вона також не бачила – вона мати, вона дбає про дитину.

Чоловік їй розповів мою історію, думав, хоч щось у ній перевернеться, але ні. Була чергова тирада, що тоді я маю її зрозуміти і пробачити, і заохотити.

Загалом, сестру з дому чоловік виставив. Потім ми тримали кілька тижнів оборону від родичів, які критикували нас на тему «це ж рідня, треба допомогти, зараз так складно!».

На пропозицію взяти їх до себе, рідня тут же міняла думку, що їм нікуди, ні за що і ні в що. Всі ми вміємо бути добрими за чужий рахунок, давати поради про пошуки компромісів, і тиснути на жалість, аргументуючи родинними почуттями.

Але не слід забувати, що тільки сама людина вирішує, як будувати своє життя. Ніхто тобі не допоможе, поки ти сам цього не захочеш. А жити, випиваючи час та життєві сили інших, бо тобі важко, і тобі всі зобов’язані (особливо рідні), це дуже погана якість. Права була тітка, коли про кошенят говорила.

Бажаю всім, хто зараз у скруті, знайти в собі сили нікого не звинувачувати і рухатися вперед.

Автор: Раїса

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.