Новосілля повинно було бути незабутнім.
Я одразу помітив, що Роман на роботі був у піднесеному настрої. На обідній перерві він покликав нас з Миколою в сторону, і запросив на новосілля. – Тільки дружин не забудьте. Обіцяю, буде весело! – Я по-доброму йому позаздрив: новобудова, не те, що ми з Настею, в старій розвалюсі час коротаємо. Робочі дні минули, і настала субота. Готувались до цього дня ми ретельно.
На роботі ходить зачарований, наш колега – Роман Юрійович. Підійшов до нас з Миколою і шепотом просить в суботу прийти з другими половинками до нього на новосілля. В’їхали вони з дружиною в новий 25 поверховий будинок з видом на парк.
Пощастило мужику. Буде жити аж на 21 поверсі. Вид з вікна напевно запаморочливий!
Заздрісно дивимося на нього з Миколою і обіцяємо прибути.
Він повторює, тільки обов’язково з дружинами, а то моїй ні з ким буде поговорити поки ми смакувати наливку будемо, а там дивись і познайомляться. Весело нам підморгує і просить приходити зі своїм “біленьким”. А з нього багатий стіл і шпроти. Ось як!
Довгоочікувана субота. Дружина попрасувала мені білу сорочку і штани. Я завзято привожу в порядок свої парадні черевики на сходовій клітці. Сто років їх вже не взував. Не було приводу.
Настя накрутила бігуді і перед дзеркалом приміряє намисто. Як до оперного театру збираємося. На душі радісно. Все таки може і ми дасть бог, коли небудь запросимо на новосілля своїх знайомих.
А поки весело виходимо з під’їзду нашої хрущовки і їдемо до Романа Юрійовича в гості. “Біленьку” вирішили там купити. На місці. Щоб не тягнути її через усе місто. З метою економії їдемо на метро і на автобусах.
Далеко забрався Роман. В якій він годині на роботу збирається? У скільки виходить з дому?
Трясемся на останній вже маршрутці по розбитому асфальту. У салоні невимушено грає музика. Водій досить веселий і підспівує хлопаючи по керму в такт.
Ми не звертаємо на нього уваги. Мовчки стоїмо разом з усіма, щільно притулившись один до одного і тихесенько штовхаючи ліктями надто вже спритних громадян. В тісноті їдемо, але настрій скажу я вам – чудовий. Тільки черевики тиснуть. Давно не взував.
І здається щось вже натер до мозолів. Треба дома буде на вовняну шкарпетку розносити, думаю про себе. І дуже мило посміхаюся дружині.
Сьогодні вона чарівна! Гармонійно виглядає на ній намисто червоного кольору. Дрібні завитки її волосся, веселими кучерями прилипли до мокрого чола і вона постійно намагається їх поправити рукою. Терпи люба.
До моєї спини теж прилипла сорочка. Ну що ж, нічого не поробиш – на вулиці спека, в салоні маршрутки не продихнути, головне не багато залишилося їхати. Ще хвилин 20-30.
Приїхали. Ось він височіє красень будинок. Як 33 богатиря з казки, таких будинків тут багато. Вікно в вікно. Під’їзд в під’їзд. Строгість ліній.
Свіжий вітер біжить прямо з парку, і обдуває наші спітнілі обличчя, жадібно ковтаємо повітря і шукаємо очима магазин. Ось він поруч. Проходимо і купуємо напої, ціни треба відзначити зухвалі.
Завищені рази в два місцевими підприємцями. З причини відсутності конкурентів. З великої землі краще перти сюди продукти харчування і напої, а то так в трубу вилетиш.
Дзвоню дізнатися де Микола. Каже, що ще годину йому їхати. Довго збиралися вони.
Ну що ж, значить ми перші за стіл сядемо!
Трохи накульгую через взуття. Знаходимо потрібний під’їзд і заходимо в нього. Кругом мішки з піском, робітники і консьєржка. Всі кричать і лаються. Краса!
Проходимо до ліфтів. Аж 4 штуки. От пощастило Роману Юрійовичу. Хочеш на одному їдь, хочеш на іншому. Тещу можна везти на третьому. Пощастило мужику. Європа!
Натискаю на кнопку. Стоїмо чекаємо. Підходить консьєржка і каже, ви не бачите ліфти не працюють, електронні табло всі блимають на різних поверхах? Робочі з мішками катаються і всюди перевантаження. Майстри їдуть і коли приїдуть невідомо. Ідіть пішки, якщо терміново або чекайте…
От халепа. 4 ліфти і всі не працюють. Дзвоню Роману, пояснюю так мовляв і так, жоден з них не працює. Він весело сміється і каже, що так постійно відбувається. Раз на раз не приходиться. А майстри можуть взагалі завтра прийти. Тому піднімайтеся по сходах, так надійніше буде.
Даруйте, кажу, Роман Юрійович, у тебе аж 21 поверх, а у мене мозоль утворився від черевиків і дружина на підборах і в намисті. Як ми підемо? Ми ж не альпіністи якісь.
Він сміється і каже, з відпочинком кожні 5 поверхів – так і дійдете, а я поки шпроти відкрию…
Дружина очманіло на мене дивиться. Кажу їй, нічого не поробиш. Пішли.
Пройшли ми в пожежний вихід і приступили до підкорення вершини.
Перші 5 поверхів пройшли можна сказати бадьоро. Весело дзвенять напої в пакеті. Йдемо і обговорюємо, що добре, що ми живемо на другому поверсі і ліфт нам не потрібен.
На кожному поверсі, якийсь добрий чоловік намалював маркером відповідні цифри. Зручно орієнтуватися в просторі.
Перепочив. Йдемо далі. 6,7,8,9. На майданчику дев’ятого поверху, хтось справив малу нужду. Нічого, це можна, якщо дуже треба. Перестрибнули через калюжу і рушили далі. Вже сумно побрязкують напої в пакеті. Ми теж втомилися.
На одинадцятому переводимо подих. Відчуваю піднявся тиск. Давно таких навантажень не відчував. Прям як в космонавти готують. Вирішив не палити. Задихатися став. Іду акуратно, так як мозоль нестерпно став нити, ледве наступаю на ногу.
Дружина цокає каблуками десь ззаду. Навіть, напевно, не цокає, а глухо так топає. Важко йде, як я.
15 поверх. Відійди, кричать робітники і тягнуть зверху вниз будівельні козли. Брудні і пилові. Встигли вийти на поверх і пропустити їх. Пробуємо викликати ліфти. Ніякої реакції. Дзвоню Роману Юрійовичу. Прошу спуститися його і забрати хоча б пакет. Немає сил тягти такий тягар. Руки заніміли…
Каже мені, еее ні брат. Я сьогодні вже 2 рази туди сюди спускався піднімався і ноги буквально відвалюються. Тому самі і потихеньку.
Гаразд думаю, для чого тільки їхав на це новосілля? Дружина бідна…
Кажу їй, почекай, має друге дихання відкритися. Вже скоро.
Йдемо далі. 18 поверх. Хтось напаскудив прямо на сходах. Дякую тобі дорогенький!
Дружина гидливо підіймається на дев’ятнадцятий.
Кричу їй не можу. 2 поверхи залишилося, а дихати нічим. Дай віддихаюсь. Палю в розбите віконце. Пейзаж звичайно шикарний!
Внизу екскаватори і трактори, катаються по колу. Життя вирує. Кругом ями і плити, безумовно є де погуляти і подихати чистим повітрям. Трохи лівіше видніється парк. Богоугодний пейзаж кругом.
Викидаю недопалок і рішуче штурмую останній рубіж. Кульгаю і роблю звіряче обличчя. Регочу і хочу плюнути в тих хто придумав ліфти. Справжні чоловіки повинні ходити пішки і мати атлетичну фігуру! Ззаду крекче дружина.
Нарешті 21 поверх! Дякую тобі Господи – ми зробили це!
Стоїмо на сходовій клітці і не можемо перевести дух. Навіть в дзвінок зателефонувати немає сил. У бідної моєї дружини, голова мокра, як тільки з душу вийшла. Пропали всі кучерики кудись. Тільки намисто тьмяно висить на шиї.
Зняв черевик, оглянув мозоль. Мокрий міхур лопнув і рухатися далі можна тільки в тапочках. Сиджу засмучений і намагаюся відновити дихання.
Раптом щось клацає і відкривається ліфт. З нього виходить Микола з дружиною і питає, чому в мене такий вигляд?
Вони довго на нас дивляться і щиро здивовані нашими червоними обличчями.
Ох і намучились ми, поки піднялись на це новосілля, і Роман зі своїми шпротами, і Микола зі своїм ліфтом…
Посміхаючись перекошеним обличчям простягаю пакет йому і кажу, що треба б уже сісти за стіл. Щось я зголоднів…
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
