Я одружився з Лесею, бо мені здавалося, що діти знову усміхаються. Я думав, що вона турбується про нас усіх, а не лише про себе. Та виявилось, що в цій усмішці було щось сховане. Під виглядом підтримки вона обережно будувала свою конструкцію влади. Спершу непомітно. А потім – уже запізно, щоб зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
Після того, як не стало моєї дружини Оленки, я не знав, як дихати. Нам із нею було трохи за тридцять, коли лікарі нас ошелешили, і ще не було й трьох місяців, як я залишився сам із двома дітьми – Семеном і Настею.
Спочатку було лячно навіть вставати з ліжка. Не через втому, а через порожнечу. Вдень я працював, а ввечері мив підлогу, прасував сорочки, варив гречку, купував усе відразу в “АТБ”, аби зекономити час і нерви. Ночами я просто сидів біля ліжечка Насті. Бо вона щоночі прокидалась і питала, коли мама прийде з роботи. А я мовчав. І злився на себе за те, що нічого не можу пояснити.
Через півтора року я зустрів Лесю. Вона працювала у відділі логістики в тій же фірмі, де й я. Розлучена, без дітей. Завжди акуратна, усміхнена, зібрана. Справляла враження людини, яка точно знає, як розкладати життя по поличках.
Ми почали пити каву на обіді. Потім вона стала заходити до нас на вихідних. Вона швидко порозумілась із дітьми. Настя одного разу навіть сказала:
– Тату, Леся пахне варениками, як мама. Може, вона буде нашою другою мамою?
Я тоді розплакався у ванні, щоби ніхто не бачив. І подумав — може, час дати собі шанс.
Весілля ми не святкували — просто розписалися. Її мама сказала тоді:
– Ну що ж, для неї це теж шанс. Не кожен чоловік із дітьми одружується вдруге.
Той коментар мені засів у голові. Бо я тоді думав, що шанс даю не я — шанс дають мені.
Перші місяці були, наче медові. Вона вставала раніше за мене й смажила млинці. Говорила, що хоче бути для дітей підтримкою. Допомагала з уроками, прала всім разом, складала спільні списки покупок. Та десь через пів року я почав помічати, що діти не сміються, як раніше. Щось ніби притихло в них.
– Тату, я можу поїхати до бабусі? – спитала Настя.
– Звісно, а чого ж ні?
– Леся каже, що краще не треба. Що бабуся “живе минулим” і що це погано впливає на нас.
Я тоді прикусив язика. Подумав — може, правда. Але було якесь… гірке “але”.
Наступного тижня я випадково почув розмову, коли зайшов у квартиру тихенько, раніше з роботи:
– Семене, ти вже великий, перестань весь час згадувати маму. Це слабкість. Ти ж чоловік.
– Я просто сказав, що мама пекла інші булочки…
– А я сказала – вистачить. Якщо не подобається, можеш не їсти.
Я відчув, як в мені щось стискається. Але знову промовчав. А що сказати? Вона ж старається, так?
Одного разу ми були в Трускавці — короткий сімейний відпочинок. Там у готелі Настя впустила склянку й порізала палець. Леся кинулась, не до дитини, а зі словами:
– Ну що ж ти така незграбна! Я ж казала не крутитися!
Я підбіг до доньки, взяв її на руки, а вона мені в сльозах шепоче:
– Ти не злишся?
– Ні, сонце. У всіх таке буває.
А потім Настя сказала фразу, яка змусила мене всю ніч не спати:
– Якби мама була тут, вона би не сварила.
І тоді я вперше дозволив собі подумати — можливо, я помилився. Можливо, я хотів для дітей добра, але вибрав не ту людину.
З того часу я став помічати усе більше. Леся почала казати, що краще, аби бабуся не приходила до нас щонеділі. Що діти “маніпулюють спогадами”. Що мені треба поставити межі. І що “колишні жінки” мають лишатися в минулому, навіть якщо вони вже на небі.
Після того, як я випадково побачив у її телефоні лист до нотаріуса про внесення квартири у спільну власність, я зрозумів: вона прийшла не будувати, а забирати.
На розмову я її покликав сам.
– Лесю, скажи чесно. Чому ти це все робиш? Ти ж знала, що я ще не зцілився до кінця. Що діти все ще сумують. І що ця квартира — єдине, що в нас залишилося від Оленки…
Вона дивилась на мене довго. А тоді сказала:
– Бо я втомилась бути тінню твоєї колишньої. Ти досі живеш із її духом. І це нестерпно.
Я не відповів. Я просто дивився, як з її обличчя зникає маска турботливої жінки. І я зрозумів: краще сам, ніж поруч із тим, хто змушує тебе ховати своїх дітей у шафу від страху.
Я подав на розлучення без шуму. Просто відпустив.
Сьогодні я сам. І знову з дітьми. Так, важко. Але Настя малює. Семен сміється. Ми печемо ті самі булочки, які пекла Оленка. Ми згадуємо. Ми плачемо. Але разом. Без сорому. Без тиші, що пригнічує.
І знаєте, я от думаю…
Чи справді кожна нова людина в нашому житті має щось “закривати”? Чи ми просто не хочемо прийняти, що деякі речі залишаються болючими завжди — але це теж життя?
А як ви думаєте: чи можна будувати нову родину, не намагаючись стерти стару пам’ять? Чи це завжди буде бій за місце в серці іншої людини?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
