Я опинилася між двох вогнів: постійною критикою свекрухи та байдужістю чоловіка, який пропонує мені “бути мудрішою” і мовчки терпіти. Усі його спроби виправдати маму руйнують моє відчуття дому, особливо коли я дивлюся на ключі від квартири, яку вона купила
Я – Оксана, мені тридцять два роки. У шлюбі з моїм чоловіком Петром ми вже трохи більше п’яти років. Ми знаємо одне одного з студентських років, пройшли разом і вогонь, і воду. Ще зовсім недавно ми жили своїм невеликим, але затишним життям у нашому місті, яке стало для нас рідним, проте обставини склалися так, що воно зазнало значних руйнувань.
Ми не могли ризикувати здоров’ям та безпекою нашої маленької донечки Софійки, тож прийняли важке рішення – переїхати. Петро допоміг нам влаштуватися у його мами, Ганни Іванівни, у набагато спокійнішому куточку країни, а сам мусив тимчасово затриматися в Запоріжжі, поки його роботодавець не завершить оформлення переведення до Львова.
– Я ж казала, Оксано, що не варто їй одягати цю синю сукню, – голос Ганни Іванівни лунав різко, – ти бачиш, що погода змінилася, стало прохолодніше! Вона зараз застудиться, а потім хто її лікуватиме? Я ж!
– Ганно Іванівно, я одягла Софійці теплий кардиган поверх сукні, – я намагалася говорити спокійно, але в горлі вже стояв ком, – і ми не збираємося надовго виходити, лише до найближчого парку.
– Ну, звісно, ти ж краще знаєш, – вона здвинула плечима і відвернулася до вікна, – мені ж тільки заважати! А потім, коли дитина впаде з гірки, бо ти відволічешся на свій телефон, я буду винна. Ти взагалі не займаєшся дитиною, Оксано, я постійно бачу, як ти сидиш у ньому. Ти молода, але така неорганізована.
– Я не сиджу в телефоні постійно, і я знаю, як піклуватися про свою дитину, – цього разу голос у мене зірвався, – я не потребую ваших постійних порад! Я мати, і сама вирішу, що краще для моєї доньки!
– Це ти мені тут голос підвищуєш? – Ганна Іванівна обернулася, її обличчя почервоніло, – ти в моєму домі, Оксано! Я просто намагаюся тобі допомогти, а ти, як завжди, все сприймаєш вороже! Не вмієш слухати старших!
Так, це був лише один із багатьох таких діалогів, які стали нашою щоденною рутиною. Я опинилася наодинці з мамою свого чоловіка та нашою донечкою в її будинку, і моє життя перетворилося на суцільний марафон із доведення своєї правоти.
Ми переїхали до Львова наприкінці вересня. Спочатку я була вдячна Ганні Іванівні за теплий прийом і прихисток. Але не встигла я розпакувати валізи, як почалося. Постійні, здається, безкінечні зауваження, починаючи від того, як я готую сирники – “не так, як Петро любить”, і закінчуючи тим, як я виховую нашу Софійку.
Найбільше мене дратувало, що вона відверто підривала мій авторитет в очах дитини. Якщо я кажу Софійці – “ні, це зараз не можна”, Ганна Іванівна обов’язково втрутиться – “Оксано, ну що ти така сувора! Можна ж трішки, бабуся дозволяє!” Або я намагаюся привчити доньку до режиму сну, а свекруха раптом з’являється з тортом і кричить: “Іди до бабусі, ми зараз дивитимемося мультфільми, а мама нехай відпочиває!”
Я відчувала себе не господинею, навіть не рівноправним членом сім’ї, а скоріше тимчасовим, невмілим постояльцем, якого постійно треба контролювати та навчати. Усі її настанови завжди супроводжувалися фразами: “Я ж тебе вчу, бо ти молода, і ще нічого не розумієш у житті. От я свого Петрика виростила, і він виріс чудовим чоловіком! А ти ще вчися і вчися”.
Звісно, я почала скаржитися Петрові. Щоразу, коли ми розмовляли телефоном, я розповідала йому про чергову ситуацію, яка вивела мене з рівноваги.
– Петре, твоя мама знову дозволила Софійці з’їсти шоколадку прямо перед обідом, хоча я просила цього не робити! – я намагалася стримати сльози.
– Оксан, ну це ж дрібниці, – зітхав він у слухавку, – вона ж бабуся, це їхня роль – балувати. Не бери близько до серця.
– Це не дрібниці! Це постійне втручання в мій процес виховання! Вона робить із мене повну дурепу! Я відчуваю себе абсолютно безправною!
Після моїх скарг Петро зазвичай дзвонив своїй мамі. А вона, звісно, розповідала йому свою версію подій. Це завжди було одне і те ж: “Вона налаштовує тебе проти мене, синочку. Я ж їй тільки добра бажаю, а вона така конфліктна. Ти ж знаєш, вона не може ужитися з моєю добротою”.
І ось, що я чула від чоловіка потім.
– Мама каже, що ти там псуєш усім настрій. Вона намагається тобі допомогти, а ти починаєш сперечатися! Ну така вона людина, Оксано, треба сприймати її такою, як вона є. Вона ж нічого поганого не хоче. Будь мудрішою.
Це “будь мудрішою” різало мені вухо. Виходило, що моя мудрість полягає в тому, щоб мовчки і терпіти. Я відчувала, що чоловік не просто мене не підтримує – він стає на бік своєї мами, звинувачуючи мене в тому, що я “конфліктна” і “не вмію ужитися”.
Я люблю Петра шалено. Він – мій найкращий друг, моя підтримка, моя рідна людина. Але в цій ситуації він просто самоусунувся. Я розумію, що йому важко, він далеко, працює, намагається швидше перевестися. Але його слова про “конфліктність” змушували мене почуватися зрадженою.
Він не бачив, як Ганна Іванівна робить мені зауваження при подругах, які зайшли до мене в гості, і як вона коментує кожен мій крок. Наприклад, коли я сідаю відпочити на п’ять хвилин, вона обов’язково знайде справу:
– Оксано, а ти ж сьогодні ще не витерла пил у вітальні! Щось ти зовсім розлінилася.
Або:
– Ти дивишся якийсь серіал? Краще б почитала книжку про виховання дітей, користі було б більше.
Але найголовнішим, що висіло над нами, як дамоклів меч, була квартира. Ганна Іванівна, щоб “допомогти молодій сім’ї”, ще до нашого переїзду купила нам двокімнатну квартиру в новобудові. Іронія долі в тому, що ця квартира знаходиться всього за п’ять хвилин пішки від її будинку.
Вона вже почала планувати ремонт, обирати меблі, і всі її рішення подавалися як єдино правильні, без права на мій голос.
– Ми зробимо світлу кухню, Петрик завжди любив світлі меблі! – вирішувала вона.
– Я хотіла б більш сучасний стиль, і мені подобаються темніші тони, – якось спробувала я заперечити.
– Оксано, це не твій стиль, а стиль нашого дому! Ти ще молода, не розумієшся на якості. А це ж на роки!
І ось у цей момент я зрозуміла, що я не хочу жити в цій квартирі. Вона асоціювалася у мене не з новим початком, а з продовженням контролю Ганни Іванівни, з її постійною присутністю в нашому житті. Вона б приходила до нас щодня, “допомагала”, “радила”, “вчилася”. Я просто не почувалася б там вдома. Це була б її квартира, де ми б жили за її правилами.
Я як сіра мишка в цій родині, абсолютно беззахисна. Моя мама давно влаштувала своє особисте життя з новим чоловіком і їй абсолютно не до моїх “сімейних негараздів”, а батька я не пам’ятаю з дитинства. Мені просто ні до кого звернутися по підтримку. Я відчуваю себе настільки самотньою, наче весь світ обрушився на мене.
Якось, після особливо важкої розмови, коли Петро знову сказав: “Ну що ти починаєш? Будь розумнішою”, я прийняла рішення.
– Добре, Петре, – сказала я тоді, – раз ти не можеш мене підтримати, то я більше не буду до тебе звертатися по цю підтримку.
І я перестала. Я перестала скаржитися, перестала розповідати про конфлікти. Я почала просто “ковтати” усі образи, всі настанови, усю критику. Я тримаю все в собі. Я навчилася кивати, усміхатися і робити по-своєму, коли Ганна Іванівна не бачить. Але внутрішньо я відчуваю, як мене роз’їдає образа.
Я помітила, що через цей постійний стрес і внутрішній конфлікт я стала менш уважною до доньки. Я не приділяю їй належної уваги, не граюся з нею, як раніше. Я постійно в своїх думках, постійно намагаюся контролювати ситуацію. І це, звичайно ж, дає Ганні Іванівні додатковий привід, щоб зайвий раз нагадати мені, яка я “недбайлива” і “неорганізована” мати.
Моє серце розривається від кохання до Петра, але я не знаю, як змінити цю ситуацію. Я не хочу жити в цій квартирі, що купила свекруха, і мені нестерпно від того, що мій чоловік не стає на мій бік.
Зараз мене постійно мучить одне і те ж питання. Що мені робити? Я просто не витримую цього тиску. Мені потрібна порада. Як мені відстояти свої межі та зберегти сім’ю, якщо чоловік вважає, що “треба сприймати її такою, як вона є”, і не готовий до відкритого конфлікту зі своєю матір’ю?
