Я отримала зарплату. По дорозі додому заскочила в супермаркет, щоб на вихідні купити всі необхідні продукти. Ледь-ледь з двома заповненими авоськами “заповзла” в квартиру, як почав тараторити мій мобільник. Я прекрасно знала хто це, тому й не спішила.
Так, на пенсії, напевно, нудно, але мама ще не в тому віці, щоб так сильно нудьгувати. Їй немає ще й 60 років, енергії достатньо, здоров’я дозволяє вести досить активний спосіб життя, але донька (я) повинна телефонувати їй кожен день!
Наші бесіди рідко бувають за тривалістю менше години. Вони проходять всі теми – прогноз погоди, політика, здоров’я, новини знайомих тощо. На другий день все це повторюється, хіба що з різницею у прогнозі погоди та деяким оновленням подій родичів.
Телефонні розмови з мамою відбуваються увечері, коли я повертаюся з роботи. Хочеться трохи розслабитися, та й справ в квартирі багато, чоловік колами ходить, не може дочекатися, коли закінчаться нескінченні “а він?”, “а ти?”, “і що?”, але треба витримувати час, бо мама сильно образиться, якщо різко обірвати розмову та сказати, що треба годувати коханого чоловіка.
Не дай Боже, не зателефоную, мама сама мене набере в годині о шостій ранку і сумним голосом скаже: “Руслано, що трапилося? Нічого? Я ніч не спала, переживала, а ти не спромоглася два слова мамі сказати перед сном!”
У цій тираді мені особливо подобаються – “два слова”.
Запитую подруг, як вони спілкуються зі своїми мамами, і жодна не розповіла про годинні телефонні аудієнції щодня.
Що мені робити? І маму кривдити не хочеться, і марнувати час на балаканину ні про що – теж зовсім не хочеться.
Фото ілюстративне
