Ми з чоловіком обоє з Ужгороду, побралися зовсім молодими. Він сирота, а я з багатодітної родини, тож фінансової допомоги нам не було з кого чекати, справлялися, як могли, самі.
Жили в його однушці, потім продали її в взяли двокімнатну. Одне за одним народилося у нас троє діток: Уляна, Соломія і Тарас; діти росли, ставало все тісніше і складніше фінансово. Чоловік працював водієм і зірок з неба не хапав. Безгрошів’я і мрії про більше житло, про машину й дачу, про хорошу освіту для дітей – це все й погнало мене в Італію.
З дітьми, поки мали сили, допомагала моя мама і старша сестра. Але по суті чоловік з ними й сам справлявся, адже їм було 17, 15 і 13 років.
В Італії перші роки було складно. Чужа країна, не знаю мови. працювала посудомийкою й офіціанткою в Римі, потім опинилася в Мілані, пізніше – у Флоренції. Але одного разу, на щастя, я зустріла літню українку, яка вже поверталася додому. Вона й передала мені своїх літніх підопічних в одному невеличкому італійському містечку, всіх знають.
Відтоді я тут і живу, доглядаючи стареньких, переходячи з одного будинку в інший. Десь повністю нянчу як діток, десь готую, десь прибираю. В цілому заробляла я всі роки непогано, все. що хотілося. втілилося.
У нас з чоловіком в Україні куплена мною трикімнатна квартира, одній дочці віддали двушку, іншій я купила будиночок. Також у нас є дача – улюблене місце чоловіка, машина. От тільки сину й його родині я нічого крупного жодного разу не придбала – він завжди відмовлявся, на квартиру собі заробив сам.
Всім дітям, онукам, я, звичайно, завжди висилаю чи привожу подарунки, гостинці, іноді можу по 100-200 євро подарувати. Ну і звичайно, якусь суму я відклала на банківську карту. Чималеньку, чесно скажу.
І от я надумала було вже повернутися цим літом додому остаточно. Перед чим не була дома два роки. І от приїхала. І розчарувалася. Насамперед – у близьких. У всіх, крім сина. В родичах, друзях, чоловікові навіть.
Розумієте, в чому справа. Я вже не молода, але й не стара душею, маю багато енергії. Мені в Україні хотілося гне тільки понянчити онуків, а ще й пожити. Але всі мої колишні друзі якісь вже постарілі і нежиттєрадісні.
Зробила я собі підтяжку обличчя – як могла гроші на таке витратити, коли ситуація в Україні так страшна? Хіба можна на себе 100 тисяч гривень витратити? Агов, люди, я сама їх заробила! перед ким красуватися? Та не ваше діло!
Не хочу з постарілим чоловіком весь час на дачі сидіти? Погана дружина. Хочу їздити-подорожувати по рідній країні, яку стільки років не бачила? треба вже в такому віці тільки з онуками й правнуками возитися!
Дала синові горшей на машину, а дочкам ні – погана мати. А то нічого, що там все життя зяті на моїй шиї, а син всього сам досяг, ніколи у мене ні на що не просив?
Коротко кажучи, повернулася ч поки що в Італію, в своє містечко. В 71 рік ще сиджу і працюю тут, знайшла собі роботу вже зовсім не важку – просто ночую з однією родиною, 90-річними чоловіком і жінкою. Прибирають і готують у низ інші помічники, а моє завдання – не лишати їх самих вночі, подати води, ліки, заспокоїти, якщо треба.
Працюю, аби не повертатися ще додому! Бо останній мій приїзд з наміром вже лишитися вдома мені на багато що очі відкрив. І прикро і сумно від цього, але це життя. Поки можу працювати – буду, а у під час тижневих вихідних раз на два місяці – подорожувати. А там життя покаже.
Син мене у всьому підтримує, дочки спілкуються для галочки, з чоловіком ми давно чужі. Ось така моя заробітчанська доля. Але я не жаліюся, у кожного своя дорога й життя, випробування й досягнення.
Всім миру, добра, злагоди! Дякую за увагу і буде ради почитати ваші думки щодо моєї ситуації й історії.
Автор – Олена М.
Фото ілюстративне, авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.