Я пам’ятаю той день, ніби він був вчора.
Мій чоловік стояв біля дверей з валізою, а на руках спав п’ятимісячний малюк, його син Мирослав, якого народила коханка.
– Привіт, Еміліє – він незграбно посміхнувся, і я, на відміну від більшості нормальних жінок, почувалась розгубленою.
– Привіт! Давай мені хлопчика, – сказала я, негайно забираючи дитину з рук. Я нарешті стану мамою, я з нетерпінням чекала цього, і мене зовсім не турбувало, що це не моя власна дитина. Інстинкти матері були настільки сильними, що якісь ревнощі чи каяття не мали шансів. Зрештою, моя найбільша мрія здійснилася, хоч тоді мені і не спало на думку, що мені доведеться пережити.
Коли після десяти років бездітних стосунків Андрій переїхав до своєї коханки і сказав мені, що вона, на відміну від мене, чекає від нього дитину, світ почорнів, ніби перед бурею. Але ми обоє знали, що я не можу запропонувати йому те, що кожна інша жінка – діти та сім’я.
Потім, коли я дивилася з вікна, як він кидає валізу в машину і підходить до красивої блондинки, я по-своєму його зрозуміла. Однак я була у розпачі не лише через від’їзд чоловіка, а тому, що ніхто ніколи не називатиме мене “мамою”. Я плакала тижнями. Я не люблю згадувати той період.
Приблизно через рік у мене задзвонив телефон. Андрій! Ймовірно, він хоче підписати розлучення.
– Еміліє, я можу бачити тебе? Мені потрібна твоя допомога, бо я не знаю, що робити далі, – схлипнув він.
– Чому я повинна тобі допомагати? – запитала я Андрія.
– Тому що ти єдина, хто може це зробити. Чи можу я запросити тебе на каву і все там розповісти?
Він все ще твій чоловік, сказала я собі і прийняла запрошення. І за цією доленосною кавою моє життя кардинально змінилося.
Від Андрія я дізналася, що місяць тому його коханка залишила, і мало того, вона залишила Андрія з сином, який ще зовсім маленький. Їй запропонували хорошу роботу за кордоном, а з дитиною туди їхати не можна. І вона навіть не могла сказати йому цю важливу річ віч-на-віч. Вона таємно зібрала речі, потім попросила Андрія охороняти дитину та вирушила у свою поїздку, з якої більше не повернулася. Лист із поясненнями вона залишила на столі.
– Еміліє, ти думаєш, ми могли б бути сім’єю? – Андрій закінчив зізнання, і я не довго вагалася.
– Варто спробувати. Експеримент виявився кращим, ніж я сподівалася. Спочатку я запитала себе: чи можу я пробачити Андрія? Чи буду я кохати його дитину? Однак занепокоєння виявилось непотрібним. Андрій буквально носив мене на руках. Я ні на хвилинку не пошкодувала про своє рішення, бо любити чужу дитину, коли ти не маєш своєї, найлегше в житті. Але я навіть не підозрювала, що найбільше здивування все ще попереду.
Минали роки, і ми часто проводили вихідні на дачі. Мирослав любив допомагати батькові в роботі по дому. Вони разом косили траву, збирали гіллячки, доглядали за деревами. Одного ранку, коли я готувала обід, а Андрій ремонтував машину, пролунав гучний крик.
– Мамо, мамо! – Мирослав голосно заплакав, його рука була закривавлена.
– Викликай швидку допомогу, – крикнув Андрій. У цьому стресі я згадала підручник з біології з малюнками, тож, на щастя, мені вдалось надати першу медичну допомогу до приїзду швидкої. Коли я подивилася на закривавлену сокиру, якою Мирослав намагався рубати дрова, мені було страшенно його шкода.
– Мирославе, тримайся, – ми стиснули його тремтячу руку в машині швидкої допомоги і спостерігали за його блідим обличчям.
– Він втратив багато крові, йому, мабуть, знадобиться переливання, – повідомив нам фельдшер, і лікар підтвердив це в лікарні.
– Зараз ви обидва йдете на аналіз крові, і відповідний донор здасть йому кров, – сказали вони нам, і ніхто з нас не сказав, що я не мама Мирослава. Ми не хотіли, щоб хтось із співробітників промовився з сином нашою таємницею.
Але найгірше чекало нас попереду, коли нас обох викликали до кабінету, і лікар запитав нас: “Ви не батьки Мирослава?”
– Я біологічний батько, але дружини його справжньої матері тут немає, – пояснив Андрій, але лікар повторив свої слова.
– За результатами аналізу, жоден з вас не є батьком цього хлопчика…
У мене пішла з-під ніг земля. Боже, що це за жінка була? Тому ти мене покинув?
Ми пішли додому і мовчали. Мирослава залишили в лікарні, донором була зовсім чужа людина, а руку зашили. Ми мали приїхати за ним наступного дня.
– Андрію, ти був і залишається для Мирослава батьком, а я матір’ю. Повір мені, не важко любити чужу дитину, коли у тебе немає своєї, – ми довго про все це говорили. Ми обоє любили Мирослава, він просто хотів, щоб ми звикли до нового факту, що не тільки я, але й Андрій не є його батьком.
Ми вирішили, що й біологічна матір не знала всієї правди. Просто вирішила вибрати найкращого, хто б підходив на цю роль. І ми домовились залишити все як було. Ми будемо виховувати нашого сина. Ми обоє любимо Мирослава, він є сенсом нашого життя, і ми відчуваємо себе справжньою родиною. І цього достатньо для щастя нашого сина.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
