Ми виросли в простій родині: мама – педагог, тато – водій на заводі. Мама народила нас всіх з різницею в два роки: спочатку Любу, потім Іру, а потім мене. Бувало всяке: сімейні свята з купою цукерок і збори на дискотеку, коли сестри одягали на мене модну спідницю, загортаючи кілька разів на поясі, і капронові колготки, заклеюючи лаком “стрілку”.
Батьки виховували нас в строгості і ласці одночасно. Ми знали, що не можна на багато розраховувати, потрібно бути скромними в своїх запитах. А ще нас вчили ділитися один з одним. Пам’ятаю в дитячому саду сестри бігали до мене в молодшу групу і віддавали “вітамінки”, які їм дала вихователька.
Пам’ятаю, як Іра носила мене на руках, як маленьку, хоча старша мене зовсім на трохи. А Люба виховувала мене і була для мене безсумнівним авторитетом (до сих пір фарбуюсь в блондинку, хочеться бути на неї схожою). А ще пам’ятаю, як ми сварилися і навіть билися, а потім тут же забували і ніколи не тримали один на одного образ.
Так ми виросли, подорослішали, закохались і повискакували заміж. Спочатку Люба, потім Іра, потім я – по старшинству.
Перший мій шлюб виявився нещасливим. Він швидко закінчився, але залишив мені найдорожчий подарунок – мою старшу дочку Анну. Я вірила, що скоро зустріну свого казкового принца. Дуже скоро все так і сталося. Зараз я найщасливіша – у мене три дочки і чудовий чоловік!
Коли було Любине весілля, я думала, що більшої любові не буває. Але час багато чого змінив. Вона страждала і навіть плакала. Зараз Люба розлучена мама найкращого сина – така гарна, така тендітна і така сильна.
Іринки сімейне життя якось швидко з веселого і яскравого весілля перетворилося в важку і страшну реальність. Спочатку її чоловік ледь не пішов з життя. Я пам’ятаю, як Іринка їздила в лікарню в повному, набитому людьми, автобусі з величезними сумками продуктів і з великим животом. Вона була на останніх місяцях вагітності, коли лікарі говорили: “Ваш чоловік, може, живий залишиться, а може, і ні, моліться”.
Напевно, завдяки Ірининій вірі він залишився живий. Ірина змирилася з його інвалідністю, з безгрошовим існуванням. А потім ми дізналися, що її чоловік зачастив грати з друзями в ігрові автомати, там все і почалось: гуляння і пропивання грошей.
Ми з боку спостерігали, як він з красивого хлопця перетворюється на щось схоже на людину, але Ірина і не думала його кидати, вона вірила в чудо і молилася Богу, щоб той зберіг їй сім’ю. Потім чоловік кудись поїхав, залишивши її з дочкою. Вони до цих пір спілкуються по телефону. А Ірина щосили б’ється, працює, допомагає нам з Любою і дуже часто ходить до церкви.
Я знаю, вона молиться за чоловіка, сподіваючись, що диво все-таки трапиться, і обов’язково молиться за нас і наших дітей. Іноді мені хочеться повернутися в дитинство! Щоб Іринка покатала мене на спині, а Люба намалювала б ляльку.
Слухаючи бій курантів і тримаючи в руках келих, на Новий рік я завжди загадую бажання: “Нехай мої сестри будуть так само щасливі, як я!”.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – shareinfo
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
