Я пекла його улюблені яблучні пироги, чекаючи на його приїзд увечері, коли подзвонила Світлана і приголомшила: — Він приїхав тиждень тому. Все, що мені залишалося, — це вийти і зустріти його з тією, кого він привіз.
Все наше містечко готувалося до великого свята — Дня врожаю. Це була найбільша подія року, коли збиралися всі від малого до великого, влаштовувалися ярмарки, концерти, а ввечері, звичайно, танці. Усі були зайняті: пекли пиріжки, прикрашали вулиці стрічками та осінніми квітковими композиціями, гарбузами.
Я, як і всі, була в очікуванні, навіть, може, трохи більше. Адже цього року мій давній друг Андрій мав повернутися з-за кордону саме на свято. Ми не бачилися цілих три роки.
Моє ім’я — Олена. Мені двадцять чотири, і я працюю у місцевій бібліотеці. Моє життя тут досить спокійне й розмірене. Я люблю своє містечко, його тишу та знайомі обличчя. Але Андрій завжди приносив у моє життя елемент несподіванки й яскравості. Ми виросли разом, сиділи за однією партою, і всі завжди думали, що ми будемо разом. Але доля, як завжди, мала свої плани. Він поїхав за фахом, обіцяв повернутися, і ось цей день майже настав.
Мій будинок знаходився на околиці. Навколо нього — великий сад, в якому ми з мамою вирощуємо безліч квітів. Підготовка до свята поглинула мене повністю. Я мала виставити наш традиційний стіл із найкращими яблучними пирогами, які я печу щороку. Андрій обожнював їх. Мені хотілося, щоб усе було ідеально, адже його повернення було моїм особистим святом.
З самого ранку я вже була на ногах. Закінчила прикрашати наш двір, а потім взялася за останні приготування. Увечері, близько сьомої, мені зателефонувала моя подруга Світлана. Вона живе в центрі, і її будинок завжди був епіцентром всіх новин містечка.
— Олено, ти готова? — запитала вона дзвінким голосом.
— Майже, залишилося тільки поставити пироги на стіл. А ти?
— Я ось щойно закінчила свою гігантську вишивку. Хочу, щоб ти подивилася. Заходь на хвилинку. Кава готова.
— Знаєш, я не можу довго, Андрій має приїхати пізно ввечері, мені треба бути вдома.
— Ну хоча б на п’ятнадцять хвилин, — не здавалася Світлана. — Мені треба твою експертну думку. І в мене є щось цікаве розповісти.
Світлана була моєю найкращою подругою ще зі школи. Вона завжди знала, як мене переконати. Я подивилася на годинник. Вісім вечора. До приїзду Андрія ще кілька годин. Я вирішила, що невелика перерва мені не завадить.
— Добре, я йду. Але тільки на каву і подивитися на твою вишивку. І щоб ти не затримувала мене плітками.
— Обіцяю, — засміялася Світлана. — Чекаю!
Я швидко переодяглася і пішла до Світлани. Її будинок, як завжди, пахнув свіжою випічкою і осінніми травами. Вишивка виявилася прекрасною — величезна картина із зображенням соняшників.
— Це чудово, Світлано! Справжній шедевр, — щиро похвалила я.
— Дякую, Олено. Сідай, кава вже трохи охолола.
Ми сіли на кухні. Світлана налила каву і нарізала свіжоспечений пиріг із гарбузом.
— Знаєш, Олено, сьогодні до мене заходила сусідка — тітка Марія, — почала вона, хитро дивлячись на мене.
— І що? Тітка Марія завжди ходить по сусідах.
— Вона розповіла дещо про твого Андрія, — знизила голос Світлана.
Моє серце чомусь неприємно стиснулося. Я намагалася не показувати свого хвилювання.
— І що ж вона розповіла? — запитала я якомога спокійніше.
— Ну, вона розповідала, що бачила його в місті минулого тижня.
— Минулого тижня? Це неможливо, він мав прилетіти тільки сьогодні.
— Так, але вона нібито бачила його біля будинку його батьків. І не самого.
— З ким? — Кава вже не здавалася такою гарячою.
Світлана відсунула тарілку й нахилилася до мене.
— З якоюсь жінкою. Високою, русявою. І вони, здається, трималися за руки, — прошепотіла вона.
Мій світ раптом почав трохи хитатися. Я знала Світлану. Вона не була схильна до пліток. Але тітка Марія, з іншого боку, часто перебільшувала.
— Світлано, це, напевно, помилка. Може, це був хтось інший? Андрій точно сказав, що прилітає сьогодні. Можливо, це його сестра?
— Ні, тітка Марія сказала, що це точно не його сестра. Вона навіть сказала, що чула, як він називав її Вікторія, — Світлана поклала руку мені на плече. — Олено, не переживай, це можуть бути просто чутки. Але я подумала, що ти повинна знати.
Я відчула, як обличчя моє стало гарячим. Три роки очікування, мрій про наше майбутнє, про його повернення. І тут — Вікторія. Я навіть не знала, чи зможу зараз зустріти його з усмішкою. Вся радість, вся ейфорія від підготовки до свята раптом зникла.
— Дякую, Світлано. Мені треба йти, — сказала я, швидко встаючи.
— Олено, почекай. Ти не повинна засмучуватися. Може, він просто допомагав якійсь знайомій, — намагалася вона мене заспокоїти.
— Я не знаю, Світлано. Я повинна поговорити з ним. Мені потрібно це з’ясувати.
Я майже бігла додому. В голові прокручувалися слова Світлани. Я навіть не пам’ятала, як подякувала їй і вийшла з її дому. Коли я повернулася додому, я відчула, як холодний вітер проймає мене до кісток.
Мій будинок, такий святково прикрашений, тепер здавався мені пустим і чужим. Я зайшла на кухню, де на столі чекали мої ідеальні яблучні пироги, спеціально для нього. Вони більше не викликали в мене апетиту.
Я вирішила зателефонувати йому. Це було нерозумно, я знала, він не відповість, бо він, імовірно, уже в дорозі. Але я набрала номер. Довгі гудки… А потім жіночий голос, автоматичний, повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Я зітхнула.
Я сіла біля вікна, дивлячись на вуличні ліхтарі. Свято тривало. Чутно було музику з центру, дитячий сміх. А мені було вже не до свята. Вся моя внутрішня гармонія була зруйнована цією однією фразою: — З якоюсь жінкою. Високою, русявою. І вони, здається, трималися за руки.
Я сиділа там близько години, намагаючись опанувати свої думки. Може, це була якась його співробітниця? Може, вона просто допомагала йому з багажем? Я вигадувала всі можливі раціональні пояснення, але внутрішній голос продовжував мені нагадувати про Вікторію і про те, як вони, імовірно, трималися за руки.
Раптом почувся стукіт у двері. Я підскочила. Напевно, це він. Я швидко розчесала волосся і намагалася зобразити на обличчі радісну усмішку. Відкрила двері.
На порозі стояв Андрій. Але не сам. Поруч з ним стояла висока русява жінка. Вона була неймовірно красива, з усмішкою, яка могла розтопити кригу. І так, вони трималися за руки.
— Олено! Яке щастя тебе бачити! — Андрій простягнув мені руку, а потім зразу ж обійняв. Його обійми були такими ж теплими, як і завжди. — Познайомся, це Вікторія. Вона моя…
Він запнувся. Моє серце, здається, зупинилося. Я відчувала, як сльози підступають до горла.
— …вона моя наречена, — закінчив він, і його усмішка стала ще ширшою.
Ляп був сильнішим, ніж я могла собі уявити. Вся підготовка до свята, пироги, очікування — все це розсипалося вщент.
— Вікторія, це Олена. Вона моя найкраща подруга. Та, про яку я тобі стільки розповідав, — він подивився на мене і наче не помітив моєї розгубленості.
Вікторія привітно усміхнулася і простягнула мені руку.
— Дуже приємно, Олено. Андрій мені багато розповідав про тебе і про ваше містечко.
Я ледве змогла вимовити: — Мені також.
— Ми тут на кілька днів. Вікторія хотіла подивитися, де я виріс, і ми, звичайно, хочемо потрапити на ваше свято. А потім ми повертаємося. Ми одружимося в наступному місяці, — сказав Андрій, радісно дивлячись на свою наречену.
Я відчула, що мені не вистачає повітря. Я не могла в це повірити. Він ніколи мені нічого не казав. Жодного слова про наречену. Жодного слова про те, що він приїжджає раніше. Можливо, він боявся моєї реакції.
— Я… Я дуже рада за вас, — мені довелося зробити величезне зусилля, щоб усміхнутися.
— Які у тебе смачні пироги! — Вікторія підійшла до столу і подивилася на пироги, які я пекла для нього. — Ти така господиня!
— Так, Олена — найкраща господиня у місті, — гордо сказав Андрій. — А пироги просто неймовірні.
Я відчула, як біль стискає мені груди. Він привіз свою наречену, щоб показати їй місце, де він виріс, і мою гостинність.
— Заходьте, — сказала я, відходячи від дверей. — Кава вже готова. Я вас пригощу.
Вони зайшли. Вікторія захоплено оглядала мій дім, мій сад за вікном. Андрій дивився на мене з такою теплотою, як і завжди, але тепер у його погляді було ще щось — нове, недосяжне.
— Олено, а чому ти така бліда? Ти, напевно, дуже втомилася від підготовки, — запитав Андрій.
— Трохи, — відповіла я. — Сьогодні був довгий день.
Ми сиділи на кухні, і я змушувала себе слухати їхні розповіді про їхнє життя за кордоном, про їхнє весілля, про їхні спільні плани. Кожне слово було наче гострий ніж, що проникав у моє серце. Я зрозуміла, що моя мрія про його повернення, про наше спільне майбутнє, про яке я навіть не наважувалася говорити вголос, була просто моєю ілюзією.
Після пів години розмов вони попрощалися. Андрій поцілував мене в щоку.
— Радий був тебе бачити, Олено. Ти не змінилася.
— І я тебе, — тихо відповіла я.
Коли двері за ними зачинилися, я відчула, як усі сили покинули мене. Я не плакала. Я просто відчувала порожнечу. Велика радість очікування перетворилася на глибоку тишу. Свято для мене не відбулося. Воно було зруйноване не злою волею, а просто поворотом долі, про який я не знала.
Я зайшла на кухню. Мої пироги — такі ароматні, такі старанно випечені — стояли на столі. Я взяла один із них, надкусила, і він здався мені без смаку.
Я знаю, що завтра я все одно повинна піти на свято. Я повинна посміхатися і, дивлячись на Андрія з Вікторією, бажати їм щастя. Але зараз, стоячи посеред своєї святково прикрашеної, але такої самотньої кухні, я зрозуміла, що настав час для мене почати нове життя.
Чи можливо щиро радіти за людину, яка так неочікувано зруйнувала твої багаторічні сподівання, чи краще просто відпустити біль і зосередитися на собі?
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи пішли б ви на це свято, чи залишилися б вдома наодинці зі своїми думками і пирогами?
Поділіться своєю думкою в коментарях.
