fbpx

Я перестала помагати рідним в Україні, коли у Франції зустріла Жерара. Останні 8 років за кордоном я прожила виключно у своє задоволення, побачила купу країн, всю Францію, привела себе в порядок. А коли я минулого місяця приїхала додому у Львів, я зрозуміла, що зробила велику помилку! 

Останні 8 років за кордоном я прожила виключно у своє задоволення, побачила купу країн, всю Францію, привела себе в порядок. А коли я минулого місяця приїхала додому у Львів, я зрозуміла, що зробила велику помилку!

Багато років тому чоловік покинув мене з сином, і я стала дуже критично ставитися до інших чоловіків-однолітків. Навіть не знаю, чому. Але нічого з собою вдіяти я не могла. Адже мені тоді було лише 36 років. Ще вважалася молодою. Але сама думка про те, щоб знайти собі когось іншого, викликала в мене злість. А свого колишнього чоловіка я просто бачити не могла.

Жені тоді було 10 років. Маленький хлопчик, а вже мав бачити мої розпачі і сльози. Адже розлучення виявилося для мене сильним потрясінням: я до цього ніде не працювала, всім забезпечував чоловік. Займалася побутом, у затишку і спокої, поки він виконував свій обов’язок як здобувач.

Але рано чи пізно все пішло не так. Це добре, що у нас з сином квартира лишилася. Без неї ми б, мабуть, на паперть пішли –  іншого варіанту на той час я не уявляю.

Наступні 7 років були важкими. Доводилося брати підробітки: на повний робочий день я піти не могла через дитину. Мама з татом мені допомагали, адже я теж у них єдина дочка. Ось тільки вони свого часу не розлучилися і змогли заробити грошей своїм розумом.

Батьки іноді приходили, приносили якісь продукти, навіть одяг. Не те щоб я скаржуся, але самі можете уявити, як я тоді почувала себе. Хоч і до чоловіків мене не тягнуло, але нормально виглядати хочеться завжди.

Рік у рік нічого не змінювалося, син ріс, а я намагалася зробити так, щоб у нас все було більш менш нормально. Але потім я просто не витримала і вирішила поїхати. За кордон, заробити. Насправді навіть не знаю, можливо, просто хотіла втекти від того життя.

Але навіть якщо так – терпець мій, значить, закінчувався. Женя уже підріс, ми з ним поговорили, і він сказав, що не проти. Дідусь із бабусею допоможуть, якщо що, а взагалі він уже дорослий. Тож я у свої 40 з хвостиком років могла сміливо їхати куди мені заманеться.

Власне, так я й зробила. Позичила у тата грошей і поїхала. Розраховувала, що весь цей захід триватиме максимум пару років. Не більше. Що змінилося б для мене, якби я дізналася, що пробуду у Франції близько 8 років? Складно сказати. Це довгий час. Проте все так і вийшло.

Незважаючи на численні застереження від подруг і батьків про те, що в іншій країні всім начхати, холодно тобі чи голодно, Франція зустріла мене досить привітно. Спершу я знайшла посаду офіціантки, яка кілька разів на день могла підмінити мийницю тарілок.

Так, не скажу, що було легко. Особливо з тарілками. Але наше кафе було зовсім невеликим, клієнтів приходило мало і стояти цілий день на ногах без відпочинку не доводилося. Крім того, це був добрий район, де було прийнято залишати приємні чайові, якщо, звичайно, персонал справно робив свою роботу.

Я купила розмовник, з якого намагалася запам’ятати лише ті фрази, які мені могли допомогти на практиці. Решту вчила вже на практиці від носіїв мови. В цілому зі спілкуванням у мене проблем не було.

Якщо начальник чи хтось із клієнтів приходив і довго, активно розмахуючи руками, зачитували мені якусь промову, я просто посміхалася і намагалася бути милою. І в 99% випадків проблема на цьому зникала. Мені в цьому пощастило.

А потім я познайомилася з чоловіком, Жераром, від якого у мене всередині відродилися почуття. Востаннє таке було лише з моїм колишнім чоловіком. Досить швидко у нас закрутився роман, і ми навіть почали разом жити.

Це був незвичайний союз, треба зізнатися. Ми справді були щасливі. Майже щовечора гуляли нічним містом, пили, танцювали, сміялися. Кращого часу у моєму житті просто не знайти.

Я так поринула в нову для себе стихію, що навіть не помітила, як минуло 5 років. Для мене це була одна мить. Але треба було їхати додому: Женя уже став зовсім дорослим і думав одружитися. У мене таких думок не було, незважаючи на досить тривалі стосунки.

Але побувати на святі сина хотілося. Тож я зробила перерву на місяць і поїхала на батьківщину. Там я познайомилася з невісткою, помилувалася красенем сином, відвідала батьків. Все було чудово.

Тільки мені не сподобалося. Син був якимсь чужим, відстороненим. Я хотіла його спитати, чому він такий далекий, але через всю метушню і приплив ностальгії зовсім не хотілося негативних розмов.

Я знову поїхала у Францію. І тепер, через 3 роки, наші проблеми із сином стали як ніколи актуальними. Так, я розійшлася зі своїм кавалером через особистий конфлікт. Приїхала знову додому. І зрозуміла, що всі ці роки я займалася зовсім не тим: не відкладала грошей, не купувала нерухомість, нічого. Навіть, по суті, татові борг не дала. Надсилала там якісь копійки, але нічого серйозного.

А тепер я зрозуміла, що мій син зробив своє весілля за свої гроші. Хіба трохи додали батьки невістки. З іншого боку, мої подарунки, привезені із-за кордону, йому зовсім не сподобалися. Мама з татом у мене вже зовсім старенькі і не в змозі мені допомогти.

А від Жені ніякого зворотного зв’язку, живе на орендованій квартирі з дружиною і зовсім не кличе в гості. Так, щось пішло не так, десь я схибила, виходить. І що, я ж звичайна жінка, звичайна людина?! Я була кілька років дуже щаслива.

Але все ж таки вважаю, що син міг би бути зі мною більш привітним, я ж його мама. Чому ми не спілкуємось, невже через те, що я ніяк не допомагала йому грошима? Адже він сам сказав мені перед поїздкою, що вже дорослий, і я точно пам’ятаю його слова.

Невже чоловіки бувають настільки злопам’ятні? Особливо з огляду на те, що йдеться про найсвятіше – про матір?! я планую знову повертатися у Францію. Це вже рідна мені країна, мій дім.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page