Мені 45 років. Якщо спитати мене про матеріальне становище – в мене є буквально все! Але це не заповнює мою внутрішню порожнечу. Коли я була зовсім молоденькою дівчиною, зробила величезну помилку.
Росла я не в розкоші і хотіла іншого життя своїм дітям. Своїм гіпотетичним дітям. Яка ж я тоді була самовпевнена!
Познайомилася з чоловіком, і ми разом почали прагнути до фінансового благополуччя. Відкрили свій бізнес, але він далеко не відразу почав процвітати. Знімали кімнату в гуртожитку, з обшарпаним стінами і тарганами. Я завагітніла, чоловік почав наполягати на народженні дитини, але я його відмовила, пояснивши, що діти як якір і вони тягнуть вниз. Нам зараз якір ні до чого…
Він погодився зі мною, дитина не народилася. Тоді я не шкодувала. Життя тривало, бізнес почав набирати обороти.Так ми й не помітили, як пролетіли кілька років. Бізнес був налагоджений, приносив дохід. Житло вже своє, але поки що однокімнатна квартира, хотілося більшу, а в ідеалі взагалі будинок. Тому з дітьми ми вирішили почекати.
І ось нам вже трохи за 30. У бізнесі все прекрасно. Є й машини і велика квартира, і заміський будинок.
Відпочиваємо на елітних курортах. Чого ще треба для щастя? А потрібні були діти… А все не виходило. Якщо в молодості нам досить було один одного, то чим старше ставали, тим виразніше відчували душевну порожнечу.
Життя начебто вдалася, а ніби й ні. Нас нічого вже не пов’язувало, ми приїлися один одному. Так, нехай ми нажили майно, але для кого?
Він почав гуляти від мене з молоденькими дівчатами, я перестрахувалась і оформила все майно на себе, вирішивши, що так стримаю його. Хто відмовиться від шматка пирога? Але все пішло не за планом.
Одна з його німф чекала від нього дитину… Не можу забути того дня, коли він прийшов, щоб розповісти мені цю новину. Нам тоді вже було за 39 років. Він плакав від щастя, що у нього буде син і він стане батьком. Що він цього хотів все своє життя. І він зрозумів, що гроші щасливим його не зробили.
Сказал, что разводится со мной. Я вспылила, сказала, что он тогда ничего не получит. А ему и не надо оказалось…Он даже вещи свои не забрал. Он просто ушел…
Спочатку я пустилася в усі тяжкі, ходила по клубах, зустрічалася з різними чоловіками, щоб якось позлити його. Всі свої розваги викладала в соціальні мережі. Але нічого не відбувалося. Я писала йому, просила повернутися, щоб він не кидав мене. Я виловлювала його на вулиці, вставала на коліна, пропонувала усиновити дитину.
Він залишився з нею. Зараз у них вже двоє дітей. Часто дивлюся їх фотографії в соціальних мережах. Вони живуть скромно, не відпочивають на курортах. Але вони щасливі. Їхнє життя не порожнэ, як моє.
А я як птах в золотій клітці.
І якби можна було повернути час назад, я б народила тоді дитину в кімнаті гуртожитку, з тарганами і обшарпаним стінами.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
