– Ти ж обіцяла, що дбатимеш про мене! – мій голос тремтів від емоцій.
Кароліна стояла навпроти і дивилася на мене холодним поглядом.
– Тітонько, це ж тільки бізнес, – сухо відповіла вона. – Не треба це так сприймати.
Мене наче холодною водою облили. Чи могла я повірити, що людина, яку я вважала найріднішою після покійного чоловіка, здатна так мене зрадити?
Це сталося кілька тижнів тому, але я досі прокручую ці події в голові. Невже я була настільки наївною?
Все почалося зі звичайної розмови за чаєм. Кароліна, моя племінниця, часто навідувалася до мене. Вона завжди приносила щось смачненьке й запитувала, як я почуваюся. Ми розмовляли про життя, про минуле, про мрії. Того разу вона сказала:
– Тітонько Ганно, вам потрібно подумати про своє майбутнє.
Я трохи здивувалася.
– Що ти маєш на увазі, Кароліно?
– Ну, ви самі казали, що часом вам важко доглядати за будинком, а сусіди далеко. Може, варто подумати про людину, яка буде поруч і допоможе в разі потреби?
Я задумалася. Будинок справді був великий і вимагав багато уваги. Однак він був моїм домом, сповненим теплих спогадів.
– У тебе таке добре серце, Кароліно, – зітхнула я. – Я хотіла б, щоб цей будинок колись став твоїм.
Вона усміхнулася і злегка нахилилася, торкнувшись моєї руки.
– Тітонько, я зроблю все, щоб ви були в безпеці й щасливі.
Її слова здавалися щирими, і я не мала жодних підстав їй не довіряти.
Через місяць Кароліна запропонувала зустрітися з нотаріусом. Вона пояснила, що це допоможе їй краще піклуватися про мене в майбутньому. У нотаріуса я підписала документи, якими передавала їй право власності на будинок із умовою, що вона буде мене підтримувати.
– Це лише формальність, – запевнила вона. – Усе залишиться, як є.
Мій адвокат Степан тоді запитав:
– Пані Ганно, ви впевнені, що хочете передати будинок без додаткових умов?
Я поглянула на Кароліну, яка трохи напружилася.
– Степане, це ж моя племінниця. Я їй повністю довіряю.
Спершу все залишалося, як було. Кароліна приїжджала рідше, але пояснювала це зайнятістю на роботі. Я намагалася зрозуміти, але згодом її дзвінки та повідомлення взагалі припинилися.
Одного вечора до мого будинку прийшла незнайома пара й запитала, чи можна подивитися помешкання.
– Для чого? – здивувалася я.
– Ми дізналися, що будинок виставлено на продаж.
Я була спантеличена. Що це за небилиці? Наступного дня я зателефонувала Степану й розповіла про ситуацію. Він перевірив документи й повідомив новину:
– Пані Ганно, ваша племінниця дійсно подала заявку на продаж будинку.
У той момент я відчула, як земля вислизає з-під ніг.
Я запросила Кароліну на розмову. Вона прийшла впевнена у своїх діях.
– Чому ти це робиш? – запитала я.
– Тітонько, мені теж треба якось будувати своє майбутнє, – відповіла вона без краплі сорому.
– Але ж ти обіцяла дбати про мене! – моя злість виходила назовні.
– Обіцянки, обіцянки… Ви вже не молода, тож краще продати цей будинок, доки він має цінність, – відповіла вона холодно.
Після цієї розмови я вирішила, що більше не дозволю їй обманювати мене.
Разом зі Степаном ми почали процедуру анулювання договору. Він попередив, що це буде важко, але ми маємо шанси. Ядвіга, моя сусідка, підтримала мене й навіть виступила свідком у суді.
– Я бачила, як Кароліна нехтувала своєю тіткою, – сказала вона під час слухання. – А тепер хоче продати будинок, який їй довірили.
Процес тривав довго, але зрештою я повернула будинок у свою власність. Кароліна більше не з’являлася в моєму житті, і я не шукала зустрічей із нею.
Сидячи у своєму улюбленому кріслі біля вікна, я дивлюся на сад, залитий сонцем. Серце більше не обтяжене образою, а наповнене вдячністю за урок, який я отримала.
– Сім’я не завжди та, що рідна, – сказала якось Ядвіга, і я з нею погоджуюся.
Що ви думаєте, дорогі читачі? Чи варто довіряти навіть найріднішим людям беззастережно? Як захистити себе від таких ситуацій? Напишіть свою думку.
