fbpx

Я після служби прийшла додому в піднесеному настрої, як десь через годину вбігає в квартиру моя Уляна. Обличчя світиться від радості. – Мам, ми з Андрієм вирішили з’їхатися. – На мої благання добре подумати, вона просто відмахується рукою. Я ж все розумію, також молодою була. Та це не перше її таке “вільне життя”. Рік тому “чоловік” Уляні вказав пальцем на двері, коли з’явилася краща кандидатура, і це через два роки спільного життя, без печатки в паспорті

Я після служби прийшла додому в піднесеному настрої, як десь через годину вбігає в квартиру моя Уляна. Обличчя світиться від радості. – Мам, ми з Андрієм вирішили з’їхатися. – На мої благання добре подумати, вона просто відмахується рукою. Я ж все розумію, також молодою була. Та це не перше її таке “вільне життя”. Рік тому “чоловік” Уляні вказав пальцем на двері, коли з’явилася краща кандидатура, і це через два роки спільного життя, без печатки в паспорті.

Як пояснити дочці, що цивільним шлюбом з мужиком живуть тільки зручні жінки з низькою самооцінкою?

Воно й зрозуміло, коли це молоді слухали порад своїх помірних досвідом матерів. Знаємо, адже не так то й давно самі побували на їх місці.

Правда якщо вникнути, то доводи Уляни вкрай розумні і в них є своя логіка. Але мені здається, що вона не розуміє самої явної проблеми – у жінки повинен бути законний статус, а не така собі роль звичайної співмешканки, яка в один прекрасний момент може переросте з коханої в просту коханку.

Найгірше у всій цій історії те, що в Уляни вже був сумний досвід з минулими стосунками. З попередні “женихом” Уляна прожила трохи більше двох років, після чого він взяв, і зустрів іншу. А потім, роби що хочеш Уляно.

І я впевнена, що якби вони тоді хоча б до РАЦСу сходили, то до сьогодні б жили щасливо, і діточок виховували б. Адже шлюб придумали не просто тобі так, будь-якій нормальній жінці просто необхідно відчувати себе в офіційній ролі. Адже це свого роду наріжний камінь сімейного життя. А не як на думку більшості банальна печатка в паспорті без якої можна запросто прожити не тільки рік інший, а й до самої глибокої старості. Але, як говориться, серцю ж не накажеш, що вже тут думати, та сумувати. Маємо те, що маємо.

Страшно собі навіть хоч на секунду уявити, що буде, якщо Уляна одного дня нам повідомить, що носить під серцем дитя, а Андрій цей візьме, і пропаде. Ой, горе мені, горе, як же пояснити все це своїй Уляні. Не бажає моя рідна дочка прислухатися до матері.

Мені ось прям таки прикро від того, що дочка себе так не поважає. Ось невже вона така у мене не мудра, що не розуміє всього безглуздя свого становища.

Що скажете з цього привод? Ви дозволяєте своїм дітям ось так ось жити – “на віру”?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page