Не знаю, чим все це закінчиться.
Я поділилася своїми переживаннями з Ярославом, але він сказав, що я придумую, і що його батьки найкращі в світі. Я вірю, це його батьки, і він повинен їх любити, але при чім тут я? Ми вийшли від свекрів, я вдихнула свіжого повітря, а коли сіли в автівку, Ярослав став питати, чому я не розмовляла ні з ким за столом. – У мене з цими людьми немає спільних тем.
Я рано вийшла заміж, по любові і Славік, сподіваюся, теж. Старше він мене на 11 років і перші 2 роки все було прекрасно.
Жили ми у Львові, Ярослав переїхав туди раніше, а потім до нього переїхала і я, як законна дружина. Звичайно ж, в голові його батьків сценарій про молоду невістку народився моментально: вискочила заміж за їх ненаглядного і єдиного синочка, щоб переїхати жити до Львова.
Все банально, тому, апріорі, хорошою дружиною для їх сина я бути просто не могла.
Я і не намагалася щось їм довести. В силу віку і в силу великої відстані. Жили ми всі окремо, орендуючи квартиру у Львові.
Зрідка приїжджали разом до них в гості, але ночували ми завжди у моєї мами в двокімнатній квартирі! Спочатку це було не моє рішення, нам сказали, що місця в їх чотирикімнатній квартирі для нас двох просто немає.
У глибині душі я була цьому дуже рада. Тому що квартира була захаращена, неприбрана, незатишна, все заставлено речами “на всякий випадок, а раптом знадобиться” і хотілося звідти просто втекти. Але поводилася я дуже ввічливо, стримано, вдячно, як мама вчила.
Єдине, чого я не могла прийняти, так це негативний настрій до мене, він відчувався в повітрі. Начебто нічого людям не зробила поганого, а вже винна і повинна виправдатися або довести, що гідна бути поруч з їхнім сином.
А тепер уявіть: несильно затишна обстановка, кругом неприємні запахи, негативні флюїди його батьків, які змушені зі мною рахуватися, тому що їх син зробив вибір. Я відчувала себе не комфортно і постійно була в напрузі, а коли я нервую, то в розмовах приймаю пасивну участь – майже завжди мовчу.
З чоловіком я цим переживанням одного разу поділилася, на що він сказав, що я дурниці придумала. Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків (що, безумовно, дуже цінно), для нього – це основна сім’я, я для нього своєю сім’єю не стала.
І ось, коли ми вийшли на вулицю від них, я набрала найчистішого свіжого повітря і видихнула. Мені стало так легко і вільно дихати. Ми їхали на вокзал, поверталися до звичного життя, всю дорогу чоловік мовчав. Хм, дивно, зазвичай він багато говорить.
І раптом запитує: Ти чому за столом майже завжди мовчала? Ти що, не любиш моїх батьків? (Дивне запитання, чому я їх повинна любити). Я відповіла, що не знайшлося спільних тем, мені правда важко підтримувати розмову про те, про що вони вечорами розмовляють з сусідами.
Знизала плечима і розвернулася в напрямку перону. Стало так важко на душі. Не знаю, скільки ще проживу в такій обстановці.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
