Я подивилася у вічко дверей: за ними стояла жінка з немовлям на руках. Я відчинила. – Ось, – простягла вона мені дитинку. – Це син вашого чоловіка. Мені він не потрібний, робіть з ним, що хочете. Можете днк-тест зробити, – кинула вона і швидко побігла сходами. Ошелешена, я взяла малюка на руки.

Мій чоловік – далекобійник, працює в Європі. Тільки коли він офіційно влаштувався на роботу у Латвії, почав добре заробляти, в нашій родині все налагодилося, ми купили квартиру, вилізли з боргів.

Бо раніше все було поганенько, сім’я майже руйнувалася через постійні фінансові скрути, жили ми у тісній однокімнатній квартирі.

А потім друг допоміг йому з працевлаштуванням за кордоном, і ось ми вже три роки так живемо: на 2-3 місяці Сашко їде, а ми з донькою його чекаємо. Потім він повертається приблизно на місяць-півтора, відпочиває, і знову в дорогу.

Нас всіх це влаштовує, бо в Україні кращих умов водій не знайде.

Я Олександрові вірила, сподівалася, що він не зраджує мене під час роботи, ми дуже часто передзвонювалися, подовгу розмовляли.

Два роки тому взяли нову двокімнатну квартиру в кредит, вже виплатили його, переїхали, завершуємо ремонт. Мріємо про синочка.

Наші з чоловіком відносини тільки покращилися за цей час, бо обоє скучаємо дуже, і коли Сашко повертається додому, він приділяє мені і доньці максимум уваги, дарує приємні подарунки, їздимо у цікаві короткі подорожі, ходимо у кафе, кіно й таке інше.

Тобто, до цього дзвінка у двері все, здавалося, йшло добре…
Я сиділа з немовлятком на руках, Оксанка крутилася біля мене, роздивлялася малюка… Я ж, ви можете уявити, в якому перебувала ступорі.

А Оксанка щебетала:

– Як добре! Це мій братик? Це тато передав? Ви ж хотіли мені братика подарувати! Ура! Я така рада!

Я слухала доню немов в тумані.

Сашко в рейсі, приїде через місяць… Що робити?..

Через годину я прийшла до тями, взяла Оксанку і ми пішли у супермаркет: за памперсами, дитячим харчуванням, пляшечками і всім необхідним…

…Я досі не знаю, як бути, коли повернеться Сашко. Я не відповідаю на його дзвінки другий тиждень, батькам своїм і його сказала, що ми посварилися і щоб не втручалися у наші відносини.

Розповісти їм про те, що сталося, я теж ще не готова.

Що відчуваю до Сашка?.. Ні, я не розлюбила його, так говорить душею. Але чи прощу, чи зможу вірити і як нам жити далі, разом чи окремо, – теж не знаю поки що…

Та Назарчика я в своє серце прийняла. І Оксанка не відходить від братика… А днк-тест не потрібен: у малюка Сашкові оченята, він майже копія малесенька Оксанка…

Автор: Надія Д.

Читайте також: – ТАК, БАБУСЮ. Я ВІДДЯЧУ СВОЮ СІМ’Ю ЗА ВСЕ, ЩО ВОНИ ДЛЯ МЕНЕ ЗРОБИЛИ. В ЯКОСТІ ПОДЯКИ Я ВИСТАВЛЮ ЇХ НЕ СЬОГОДНІ, А ДАМ ТИЖДЕНЬ НА ЗБОРИ. ЧАС ПІШОВ. ОЙ, ЩО ПОЧАЛОСЯ. НА МЕНЕ ПОСИПАЛИСЯ ДОКОРИ В НЕВДЯЧНОСТІ, МАЧУХА ВЕРЕЩАЛА, ЩО ВИРОСТИЛА ЗМІЮ ПІДКОЛОДНУ, БАТЬКО ДАВ МЕНІ ЛЯПАС.