Я покинула чоловіка, який заробляв 65 000 гривень на місяць, тому що це не давало мені права не дивитися на цінники. — Я знайду того, хто розуміє мої амбіції, — пообіцяла я собі, зачинивши за собою двері, за якими залишилися його надійність і тепле, але недостатньо дороге, життя
— Я не можу так більше, Миколо — мій голос звучав дивно, ніби чужий, я його ледь впізнавала.
— А як ти хочеш? Ми маємо двокімнатну квартиру, я керуючий відділом. Ми щороку їздимо на море. Ти не голодуєш, Настю. Що не так? — він відклав свій звіт і подивився на мене втомленим поглядом.
— Я хочу не просто не голодувати! Я хочу не дивитися на цінники в магазинах. Я хочу, щоб наш відпочинок не був раз на рік. Я хочу жити, а не просто існувати!
— І ти думаєш, я тобі це не дам? Я тобі даю стабільність. Я тобі даю впевненість у завтрашньому дні. Десять років я будував це, щоб ми не мучились, як наші батьки.
— Твоя стабільність — це наш вирок! Ти боїшся ризику, боїшся великих грошей. А я не хочу бути просто дружиною керуючого відділом у провінційному місті! Я хочу бути леді! Я хочу Київ і пентхаус.
— Настю, ти говориш про ілюзії. Це не я не вмію заробляти, це ти не вмієш цінувати те, що маєш. Ти знову про своє. Мені це втомило.
— Тоді нам втомило одне одного. Я подаю на розлучення. Я знайду того, хто розуміє мої амбіції.
Я розлучилася з чоловіком не через крайню скруту, а через його надмірну поміркованість і небажання розвиватися. Він мав стабільний, хороший заробіток, займав поважну посаду в місцевій компанії, ми мали власне житло і могли дозволити собі невеликі радощі, але мені цього було критично мало.
Я вважала, що маю право на розкіш і блиск столичного життя, і мої мрії не повинні обмежуватися його інженерною зарплатою та щорічним відпочинком у Болгарії. Думала, що в Києві швидко знайду чоловіка, який дасть мені усе, і тоді вже заживу по-справжньому гідно, на рівні з тими, кого бачила у глянцевих журналах.
Ми з Миколою познайомилися ще на третьому курсі університету. Він був взірцем надійності — завжди пунктуальний, завжди з чітким планом. Коли більшість наших друзів жили від стипендії до стипендії, він вже підробляв, і не просто вантажником, а помічником у місцевому конструкторському бюро. Я тоді цим захоплювалася. Думала — ось він, мій капітан. Той, хто проведе наше життя тихою гаванню, захистить від будь-яких штормів.
Після закінчення навчання ми одружилися. Він швидко пішов угору по кар’єрних сходах. У тридцять років він став керівником відділу в престижній регіональній фірмі. Нам не доводилося рахувати кожну копійку. Ми купили двокімнатну квартиру в новобудові, мали нову, хоч і бюджетну, машину. Його дохід складав, припустимо, шістдесят п’ять тисяч на місяць. Для нашого міста з населенням у сто двадцять тисяч це було дуже солідно. Більшість наших знайомих заробляли вдвічі менше.
Проте за вікном монітора, який Микола так часто ігнорував, вирував інший світ. Світ соціальних мереж, де мої колишні одногрупниці, яких я завжди вважала менш здібними, хизувалися відпочинком на Мальдівах, носили сумки вартістю в Миколину річну зарплату і пили напитки на дахах хмарочосів у столиці. Вони вийшли заміж за бізнесменів, за айтішників із європейськими контрактами, за чиновників. І їхнє життя видавалося мені справжнім. А наше — бляклим чорновиком.
Микола ж уперто не розумів мого невдоволення.
— Настю, у нас все є. Миколі п’ять років, він ходить у приватний садок, ми відклали сорок відсотків від вартості більшої машини. Навіщо нам той Київ? Навіщо ті ризики? — говорив він мені щовечора, коли я починала розмову про переїзд і його амбіції.
Я намагалася пояснити.
— Я не хочу жити в достатку для провінції. Я хочу жити в достатку для столиці, для світу! Ти талановитий інженер, Миколо. Подайся у велику компанію! Відкрий свою справу.
— Я не бізнесмен, Настю. Я не готовий грати в ці ігри. Я хочу спокою. Мені подобається моя робота, я її знаю. І, чесно кажучи, я вважаю, що з твоїм бажанням щомісяця оновлювати гардероб ми не станемо багатими навіть зі ста тисячами на місяць.
Його останні слова мене просто обурювали. Він вважав мене марнотратною. Я ж думала, що він просто боягуз. Навіщо цінувати те, що маєш, якщо можна мати краще? Навіщо задовольнятися сріблом, якщо навколо стільки золота?
Напруга наростала поволі, але неухильно. З кожним місяцем моє невдоволення ставало дедалі помітнішим. Ми перестали проводити вечори за розмовами, як раніше.
Він дивився свої новини, я — чуже розкішне життя. Навіть наша відпустка минулого року, проведена на гарному, але доволі людному чорноморському узбережжі, не принесла мені радості. Я постійно думала, що за ці гроші можна було б поїхати хоч на тиждень до Дубаю, якби він був сміливішим у своїх фінансових рішеннях.
Фінальний розрив трапився в листопаді, після тієї гострої розмови, з якої все й почалося. Я справді подала на розлучення. Наступного дня я зібрала валізу — найбільшу, яку тільки мала. Микола мовчки підписав усі папери, навіть не сперечаючись за майно.
Йому залишилася квартира і машина. Мені — солідна сума від спільного депозиту, яку ми відкладали на Миколин вступ до університету, і його слово, що він буде підтримувати мене фінансово протягом перехідного періоду.
— Ти все одно про це пошкодуєш, Настю. Але це твій вибір — сказав він, коли я вже стояла у дверях. Його погляд був не злим, а просто дуже сумним, і це мені було найважче.
— Я пошкодую, якщо не спробую. Я не хочу у вісімдесят років думати — а що, якби я поїхала до Києва? — відповіла я, зачиняючи за собою двері до нашого спільного життя.
Столиця зустріла мене холодом і байдужістю. Моя валіза здавалася мені не просто важкою, а свинцевою, коли я тягла її по перону Київського вокзалу. Перші кілька місяців я жила у квартирі моєї двоюрідної сестри Оксани, яка вчила мене київським реаліям.
— Ти тут нікому не потрібна, Настю. Ти гарна, але таких, як ти, тут на кожному кроці. І всі вони з регіонів, усі шукають своє багате щастя, — прямолінійно заявила вона мені одного вечора.
— Але ж у мене є освіта, є досвід роботи. Я не збираюся просто сидіти вдома.
— Освіта є у всіх. А ти знайди роботу за своїм профілем, яка б приносила сто тисяч на місяць, щоб жити в центрі й ходити в дорогі ресторани. Ось тобі й правда.
Я швидко зрозуміла, що знайти багатого, вільного, красивого і порядного чоловіка — це як виграти в лотерею. За пів року знайомств я зустрічала або чоловіків у віці, яким була потрібна лише молода картинка для статусу, або молодих, але надмірно самозакоханих та жадібних, які вміли красиво говорити, але платили за вечерю карткою з лімітом у тисячу гривень.
Один з моїх найяскравіших прикладів — Сергій. Він здавався ідеальним. Власник ІТ-стартапу, на зустрічі приїжджав на чорному позашляховику, носив дорогий годинник. Він поводився як справжній принц.
— Я люблю, коли моя жінка ні в чому собі не відмовляє — казав він мені у ресторані, замовляючи найдорожче вино.
Через два тижні я дізналася, що Сергій живе в орендованій квартирі, а його позашляховик — у лізингу, який він ледь витягує. Його стартап існував лише на папері для залучення інвестицій, а годинник виявився якісною копією.
А на його плечах висіло стільки боргів, що він сам шукав жінку, яка б могла його підтримати. Він навіть натякнув мені, що було б непогано, якби я інвестувала у його геніальний, як він казав, бізнес, використовуючи ті гроші, які я отримала після розлучення.
— Ти ж віриш у мене, Настю? — запитав він якось.
— Я вірю, що ти вмієш гарно говорити, Сергію. І вмієш гарно витрачати чужі кошти — відповіла я і більше ми не зустрічалися.
Я втратила майже рік свого життя на ці пошуки. Моя амбітна мрія про пентхаус і життя без обмежень розбилася об київські реалії та мій власний, як тепер виявилося, наївний погляд на світ.
Я знайшла роботу, пристойну, але не розкішну, у фінансовому відділі невеликої компанії. Я заробляла вісімдесят тисяч, що дозволяло мені знімати невелику однокімнатну квартиру на околиці міста, утримувати себе і раз на місяць купувати те, що справді подобалося. Це було непогано. Але це було не те, заради чого я залишила свого надійного, доброго Миколу.
Якось, переглядаючи стрічку новин, я натрапила на статтю про успіх фірми, де працював Микола. Він не змінив роботи, але фірма зросла. А через два дні побачила його фотографію — він стояв поруч із мером їхнього міста, йому вручали грамоту за ефективне впровадження нового проекту.
Його обличчя було спокійним і впевненим. У коментарях я побачила фотографії, зроблені його колегами. Вони показували, як Микола з їхнім сином Миколкою проводять вихідні на новому гірськолижному курорті. У нього була нова машина, не бюджетна, а просторна іномарка. Він отримав все, що хотів, лише не так швидко, як я вимагала. Він виявився не боягузом, а просто людиною, яка цінує послідовність, а не миттєвий блиск.
Я сиділа на своїй орендованій кухні, далеко від усього, що колись було моїм домом. У мене був усе ще гарний одяг, я могла собі дозволити столичні кав’ярні, але я була сама. Самотня серед мільйона людей. У нашому провінційному місті я була дружиною шанованої людини, а тут — лише одна з.
Замість того, щоб підтримати чоловіка в його повільному, але вірному підйомі, я відмовилася від цього життя заради ілюзії швидкого багатства. Я думала, що шістдесят п’ять тисяч це межа його мрій, але це виявилося лише проміжною станцією. А я зіскочила з потяга, що набирав хід, вважаючи, що він їде в нікуди.
Микола кілька разів телефонував, в основному щодо сина. Його голос був стриманий, але завжди теплий. Він навіть не дорікав мені за наше розлучення, жодним словом не натякнув на те, що його життя стало кращим, ніж тоді, коли ми були разом. Він просто рухався вперед, за своїм планом, і це була його перевага.
Я знала, що він знайшов собі нову жінку, колегу, яка працювала з ним. Вона була тихою, такою ж поміркованою, як і він. Вона цінувала його стабільність. Я навіть не злилася на них. Вони були створені одне для одного, а я, мабуть, була створена для пошуків.
Я усвідомила свою помилку, але гордість і страх здатися поразкою не дозволяли мені навіть написати йому повідомлення. Я залишила стабільність, яка була моєю, заради примарного успіху, і тепер доводилося жити з наслідками свого вибору. Моє життя в Києві не було поганим, але воно ніколи не було таким теплим і справжнім, як те, яке я сама зруйнувала. Я досягла фінансової незалежності, але втратила людську близькість.
Я часто думаю про це. Чи варто було втрачати надійний тил, людину, яка тебе щиро кохала і поважала, заради гонитви за брендовим одягом і химерним статусом? Чи не можна було розвиватися поруч, а не розходитися? Тепер, коли я дивлюся на своє життя, я бачу не блиск діамантів, а просто добротне, але дуже самотнє існування. Я хотіла розкоші, а отримала лише відчуття порожнечі, яке жодні столичні вогні не можуть заповнити.
А як вважаєте ви, читачі? Чи правильно я вчинила, розірвавши стабільний шлюб, щоб дати собі шанс на нездійсненну мрію? Чи варто було ризикувати всім заради можливості жити краще, навіть якщо це краще виявилося лише порожнім звуком?
