Мене звати Катерина. Мені 65 років. Живу в селі. Своїх двох дітей виховувала сама. З чоловіком розлучилася після дев’яти років шлюбу.
На даний час обоє вже створили свої сім’ї. Дочка живе в Києві, а ось син залишився зі мною в селі, оскільки одній жінці, без чоловіка, в селі важко.
Невістка моя, жінка з характером, але як господиня вона хороша, та й син її любить і поважає, тому і я знайшла з нею спільну мову. Діти, ті що біля мене, подарували мені двох онуків.
Я їх дуже люблю і чим можу, допомагаю. Ось недавно, а саме на Вербну неділю, молодший мій онук Любомир святкував свій день народження.
Я ще задовго до цього дня питала його, що йому купити. Любчик не задумуючи всім відповідав, що збирає на свою мрію.
Я знала, що в нього є “скарбничка” і кожну “гривню” він туди відкладає, але якщо чесно, то яка саме ця “мрія”, я не знала. Все зберігалось в тайні від мене.
Я сильно до них не лізла, молодь, в них все зараз по іншому. Я про інше. Вже місяців три, як я їжджу до стоматолога. І за дорогу в область заплати треба, і за всі пломби, само собою – не дешево виходить. Виходить кожного разу пристойна сума.
Я трохи мала “на купці” з пенсії, тому донедавна вистачало. Але вже перед Великоднем я зрозуміла, що без допомоги не протягну.
Першим ділом стала надзвонювати до дочки, що живе в Києві. Настя пообіцяла мені перевести на карту певну суму, але вже після свят.
Я ж взялась натякати про допомогу і сину з невісткою. Та Мирося як завелася. Сказала, що їм самим не хватає, і щоб я на їх допомогу навіть не розраховувала.
Так неприємно стало. Невже я не заслужила на “мізерну” допомогу з їх боку. Але і це ще не все. Повернемось до дня народження мого онука Любомира.
Як він і просив, я подарувала йому на день народження гроші, а саме тисячу гривень. Ближче одинадцятої невістка з сином кудись поїхали, а коли повернулися, то привезли на задньому сидінні “подарунок-мрію” для іменинника.
Цією мрією виявилася собака. (Вони, як я зрозуміла, взяли гроші які складав мій онук, але ще й додали пристойну суму від себе).
Але не подумайте, ця собака не-аби-яка, а якась дуже дорога і породиста. Це я вже згодом дізналася, коли поцікавилася ціною.
І що б ви подумала, ця собака, як її назвав сам іменинник – Міккі, ще зовсім крихітна.
Але Мирося одразу ж нам сказала, що ця собака кімнатна, і на вулиці, в будці, вона жити не буде. Це хатня собака. Для мене, як для сільської жінки, це дивно, щоб пес жив в хаті, але мушу на то закрити очі.
Він ще малий, де ходить, там “робить”. Але незважаючи нінащо, моя “бідна” невістка купує Міккі якийсь корм в пакетиках, і, увага, ніколи не повірите – пелюшки, щоб він туди дзюрив і робив свої справи.
То виявляється, на пелюшки і все решта, вона гроші має, а ось мені допомогти з зубами – та де, в нас нема! На нас не розраховуйте!
Ось і живу так. Ніби й син поруч, але ніякого щастя немає.
А як ви вважаєте, це нормально, коли пес спить в одному ліжку з господарем?
Автор – Наталя У
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua