Коли я очікувала на дитинку, мою свекруха відвідала геніальна думка: треба побудувати будинок, щоб дитині було де дихати свіжим повітрям. Будівництво триває досі, син уже третій рік ходить в садок, тата нашого ми не бачимо: весь свій вільний час він проводить на будівництві.
«Маленький будиночок» чомусь перетворився в царський терем. А якщо врахувати, що будинок будується за наші з чоловіком кошти, то я вважаю що свекруха, м’яко кажучи, зовсім знахабніла.
– Адже це вам треба, а не мені. Ви і платите. Або я повинна вам будинок будувати за свої гроші? – посміхається мати чоловіка мені в обличчя.
Власник землі – свекруха, власник будинку, що будується – свекруха. В якому місці там щось наше з чоловіком?
Свою зарплату я не даю принципово. Ми живемо на знімній квартирі, не можемо взяти іпотеку через цей будинок. Зате у свекрухи буде палац!
Мало того, нас ще й шантажують постійно цим недостроем:
– Звозіть мене в магазин. Як не можете? Я вам будинок будую, а ви не можете? Не бачити вам цього будинку, як своїх вух!
І чоловік, як миленький, мчить до матусі і виконує все, що вона від нього хоче. А в тому, що ми будинок не побачимо – це я і без свекрухи знаю. Було вже таке.
Знайомі у свекрухи машину продавали хорошу і недорого.
– Купуйте! Ну і що, що у вас є машина! Дружина потім на права вивчиться і буде їздити, а поки я їй покористуються.
Машина була куплена, права отримані, я до цього часу ходжу пішки, а свекруха їздить на машині, за яку ми з чоловіком платимо податки.
– Адже це ваша машина! Що, я за неї платити повинна? – заявляла свекруха.
І це ще не верх нахабства: вона намагалася змусити нас оплачувати бензин, на якому їздить НАША з чоловіком машина! Але там навіть чоловік зрозумів ідіотизм цієї вимоги і послав маманю куди подалі.
Днями свекруха заявилася до нас додому до кошторису: дорогі шпалери, ламінат і плитка.
– Ось, я вибрала для ремонту. Гроші з вас – ваш адже будинок!
Я скипіла. Я кричала, як ненормальна, що пішла вона і зі своїм будинком, і зі своїм ремонтом. Що вона дістала тягнути з нас гроші, яких у нас і так толком немає. Що я і так весь декрет, завдяки їй, провела одна з дитиною. Я виставила їй зустрічний рахунок: за роботу мого чоловіка, його час і нерви.
Я поставила свекруху перед фактом: або вона переписує будинок на чоловіка, або не побачить більше ні копійки.
– Так і знала, що ти – жадібна! Не буду я нічого ні на кого переписувати. Щоб ти обібрала потім мого сина? – свекруха сміялася мені в обличчя.
– Значить мій чоловік більше не їздитиме і будувати ваш палац. Я все сказала! – я вказала свекрухи на двері.
Чоловік покрутив пальцем біля скроні і прошепотів:
– Ти з глузду з’їхала? Вона б потім все переоформила, а ти все зіпсувала! Не вирішуй за мене нічого! Я добудую цей будинок і ми переїдемо туди жити!
Ні, не переїдемо. Як тільки будинок буде добудований – чоловікові дадуть стусана, а новосілля відзначатиме свекруха. Невже він цього не розуміє?
Чоловік втік наздоганяти свою маму і просити за мене пробачення. Додому того вечора він не повернувся.
Поки чоловік проводить весь свій час за будівництвом її будинку, я вирішила сходити на побачення. А що? Особисте життя в нас з чоловіком взагалі відсутнє: його або немає вдома, а якщо і є, то лежить втомлений. А я – молода жінка з цілком природними потребами.
Колега по роботі давно поглядає на мною. І в порівнянні з моїм чоловіком, у колеги є величезна перевага – у нього немає матері.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
