Я постійно штопала шкарпетки, ігноруючи потребу в новому одязі, бо знала, що 500 чи 700 гривень – це в очах Нестора величезні витрати. – Краще б ти взяла щось з дому, заощадила б, – пролунало його повчання щодо мого обіду, але найбільше я боялася, що Нестор знайде нову пару взуття
Усе моє життя після весілля перетворилося на суцільне догоджання. Я боялася кожного його погляду, кожного руху, а особливо – слів. Я забула, що таке мати власні потреби, власні бажання. Моя реальність – це його настрій, його “треба” і його “ні”. Чоловік, якого я колись так кохала, перетворився на мого суворого наглядача, постійно готового вказати на мої “провини”. І найголовнішою з них, найповторюванішою, була моя нібито “розтринькуваність”.
Навіть найменша, необхідна покупка, яку він вважав несуттєвою, ставала приводом для багатогодинних “виховних бесід”. Він так майстерно маніпулював почуттям провини, що мені вже давно здавалося, ніби я справді негідна мати щось нове чи якісне. Я не купувала собі нічого роками, лише найнеобхідніше – і те потайки. З кожним днем мої речі ставали все гіршими, а страх перед чоловіком – усе сильнішим.
Я вийшла заміж за Нестора, коли мені було двадцять три. Це було справжнє, щире кохання, здавалося. Він був уважним, щедрим на емоції, завжди підтримував мої ідеї, заохочував моє навчання. Я думала, що ми створені одне для одного, і наше сімейне життя буде схоже на безхмарне небо.
Перші пів року все так і було. Медовий місяць тривав, здавалося, нескінченно. Ми сміялися, планували майбутнє, робили спільні покупки для нашої орендованої квартири. Але після того, як я знайшла постійну роботу, все почало змінюватися.
Спершу він почав обережно “жартувати” про те, що я “занадто багато” витрачаю на обіди на роботі.
– Катю, ну навіщо тобі ті суші чи піца?
– Я ж обідаю, Несторе.
– Краще б ти взяла щось з дому, заощадила б. Ти знаєш, які зараз ціни на продукти.
Потім “жарти” переросли у звинувачення. Кожен мій похід до магазину став приводом для “фінансового аудиту”.
– Що це за новий крем? Ти хіба минулого тижня не купувала?
– То був денний, а цей нічний, Несторе.
– Вигадуєш собі. Це зайві витрати. Скільки ми могли б відкласти, якби ти була економнішою?
Його тон був завжди спокійний, розмірений, але в ньому лунала така сталева впевненість у власній правоті, що я одразу почувалася дитиною, яка проштрафилася.
На той час ми вже почали збирати гроші на власне житло. Усі мої зароблені кошти, так само як і його, йшли на спільний рахунок. Нестор був дуже скрупульозним у фінансових питаннях і взяв на себе повний контроль над нашими заощадженнями та більшістю поточних витрат. Я отримувала невелику суму “на кишенькові витрати”, і цього ледь вистачало на проїзд та обіди, якщо я справді не брала нічого з дому.
Через рік після весілля я вже боялася купити собі навіть нову пару шкарпеток. Якщо старі були у відносно нормальному стані, то я їх просто штопала.
– Навіщо викидати гроші на вітер? Це ж дрібниці, – говорив він.
Якось я зважилася купити собі сукню. Скромну, недорогу, просто щоб мати пристойний вигляд на роботі в спекотний день. Вона коштувала приблизно вісімсот гривень – ціна, яку я вважала більш ніж помірною.
Коли я її принесла додому, Нестор одразу це помітив.
– А це що таке? Новий одяг?
– Так, Несторе. Сукня. На роботі дуже спекотно, а в мене всі речі вже старі.
Він навіть не глянув на сукню, лише пильно подивився мені в очі.
– Вісімсот гривень? Ти знаєш, скільки це в доларах? Ми могли б на ці гроші купити двадцять літрів бензину!
– Але ж я маю у щось одягатися…
– А хіба тобі немає що одягати? Ти ж тільки минулого сезону купувала собі футболку. Ти – розтринькувальниця, Катю. Ти ніколи не навчишся цінувати гроші. Подивися на своїх колег, вони економні, а ти…
І цей монолог тривав близько години. Я сиділа, опустивши голову, відчуваючи себе такою мізерною. Мені було соромно за свою “розтринькуваність”, хоча розум казав, що я купила необхідну річ за адекватну ціну.
Після того випадку я перестала купувати собі взагалі щось, що можна було б відкласти. Мій гардероб повільно, але впевнено перетворювався на колекцію заношених речей.
Найбільшою проблемою стало взуття. Я багато ходжу пішки, і мої улюблені туфлі-човники, куплені ще до весілля, почали буквально розвалюватися. Вони були зручними і добре виглядали, але підошва протерлася до дірок. Я намагалася їх віддати в ремонт, але майстер сказав, що ремонт коштуватиме майже як нові.
Я боялася навіть заговорити про це з Нестором. Я знала, що він скаже.
– Це ж лише туфлі. Навіщо тобі ідеальні? Он, залий ту дірку силіконом, і будеш ходити. Це ж не видно під спідницею.
Я почала вигадувати причини, щоб не ходити в них на роботу. Навіть у найспекотніші дні носила закрите взуття, бо в дірявих човниках влітку ходити було просто неможливо – бруд і пил одразу потрапляли всередину.
– Чому ти ходиш у тих черевиках? Це ж незручно, Катю, – якось звернув увагу Нестор.
– Вони мені більше подобаються, – збрехала я.
Якось я йшла додому і почалася злива. Мої старі, напіврозвалені черевики миттєво промокли. Коли я зняла їх удома, то побачила, що від підошви майже нічого не залишилося, вода стояла всередині.
Мене охопив відчай. Я зрозуміла, що більше не можу цього терпіти. Я не хочу ходити в дірявому взутті, яке шкодить моєму здоров’ю.
Я вирішила піти на ризик. Я знайшла в інтернеті акцію на прості, але якісні туфлі, які коштували приблизно тисячу гривень зі знижкою. Це була шалена для мене сума, але я зняла її зі своєї старої банківської картки, де тримала свої “кишенькові” кошти, які мені вдалося зекономити за кілька місяців.
Туфлі привезли на поштомат. Я забрала їх по дорозі з роботи, заховала у велику сумку і принесла додому.
Цього вечора Нестора не було – він поїхав до батьків у сусіднє місто.
Я сиділа на кухні, тримаючи в руках нове, гарне взуття, і моє серце калатало. Я боялася. Боялася, що він дізнається. Боялася, що він перевірить картку чи побачить коробку. Я відчувала себе злодійкою, хоча це були мої зароблені гроші, і річ була вкрай необхідною.
Я одразу ж викинула коробку в смітник біля будинку і залишила туфлі в шафі, засунувши їх подалі.
Наступного дня я пішла в них на роботу. Я почувалася так, ніби взула крила. Це було не просто нове взуття, це був акт непокори, маленький крок до повернення собі самої.
Але радість тривала недовго.
Коли Нестор повернувся, він одразу помітив:
– У тебе нові туфлі? Звідки?
Він має таку здатність – помічати найменші зміни.
– Це… це взуття Оксани, колеги. У неї нога трохи більша, вони їй не підійшли, і вона мені їх віддала, – швидко вигадала я.
Нестор примружився.
– А чому вона їх просто не повернула в магазин?
– Ну, там акція була, і вони не приймали повернення.
Він мовчав, дивлячись мені просто в очі. Я відчувала, як червонію, і проклинала себе за цю брехню.
– Гаразд. Але наступного разу, Катю, перш ніж брати чуже, запитай у мене, чи варто. Ти ж знаєш, що я не люблю речей “з чужого плеча”.
Він відвернувся, і напруга спала. Я видихнула. Пронесло. Але страх залишився.
Мене почало це тиснути. Я більше не могла жити у вічному страху і відчутті провини за те, що я існую і маю мінімальні потреби.
Я зрозуміла, що справа не в туфлях, не в сукні й не в обідах. Справа в контролі, який він встановив над моїм життям. Моя “марнотратність” була лише приводом, щоб змусити мене відчувати себе залежною і нездатною приймати рішення.
Я знайшла в собі сили. Наступного дня, після роботи, я пішла до юриста. Я почала з’ясовувати, як мені відділити свою частину заощаджень на квартиру, і як діяти далі. Це був довгий і виснажливий процес, але я вирішила, що краще один раз пережити складну розмову, ніж усе життя ходити в дірявому взутті, яке, до речі, коштувало набагато менше мого душевного спокою.
Я досі пам’ятаю відчуття на роботі, коли я вже знала, що роблю перший крок до свободи. Мої нові туфлі клацали по плитці, і кожен цей звук був схожий на маленький дзвіночок, який сповіщав про початок нового життя. Я більше не була Катею, що боїться. Я знову ставала Катериною.
А ви, дорогі читачі, що зробили б на моєму місці, коли б усвідомили, що ціна вашого спокою — це діряве взуття і постійний страх?
