Я постукала у двері будинку моєї сусідки Софії, тримаючи в руках 1 000 гривень, які хотіла розміняти. Двері відчинила її донька Катерина, 17 років, а поруч стояв високий хлопець, років 21, із самовпевненою усмішкою. Вони трималися за руки, і я відчула, як усе всередині стиснулося.
— Софія, ти бачиш, що твоя Катерина робить? — сказала я різко, не стримавши обурення. — Цей хлопець їй у батьки годиться! Дочекаєшся, що вона тобі дитину принесе, а потім будете разом плакати!
Софія вийшла з кухні, спокійно глянула на мене і відповіла:
— Олено, не гарячкуй. Вони просто спілкуються. Катя розумна дівчина, я їй довіряю.
Я похитала головою, відчуваючи, як слова застрягли в горлі. Невже вона не бачить, до чого це може призвести? Чи я просто застрягла в минулому?
Мене звати Олена, і я вірю, що сусіди в нашому селі на Черкащині — це майже як рідня. Живу я сама, розлучена вже 15 років, і знаю, як важко буває, коли життя ламає твої плани.
Моя історія — про те, як я намагалася вберегти доньку своєї сусідки від необдуманих рішень, як зіткнулася з нерозумінням і як вчилася поважати чужий вибір, не втрачаючи своїх принципів. Це розповідь про турботу, молодість і про те, як важко знайти баланс між бажанням захистити і повагою до чужих меж.
Я живу в селі, де всі знають одне одного. Мій будинок — маленький, але затишний, з городом і кількома курми, які дають мені яйця і трохи радості.
Після розлучення з чоловіком, який поїхав до міста і більше не повертався, я навчилася покладатися на себе. Дітей у нас не було, тож я знаходила втіху в спілкуванні з сусідами, особливо з Софією, моєю подругою і сусідкою. Її чоловік Василь працює водієм, заробляє 15 000 гривень на місяць, а вона доглядає доньку Катерину, якій щойно виповнилося 17.
Я пам’ятаю Катю ще малючкою — вона бігала до мене в двір, коли Софія була зайнята, а я плела їй косички і розповідала казки. Ми з Софією завжди були близькими, і я відчувала, що її сім’я — це частинка мого життя.
Катерина виросла гарною дівчиною: струнка, з довгим каштановим волоссям і допитливими очима. Але я помічала, що Софія їй у всьому потурає. Хоче Катя новий телефон за 5 000 гривень? Софія купить. Поїхати на вихідні до подруг у місто? Ніяких заперечень. Я не раз казала:
— Софія, ти занадто балуєш Катю. Треба бути суворішою, інакше вона не знатиме меж.
Софія лише усміхалася:
— Олено, вона в мене одна. Хочу, щоб у неї було щасливе дитинство.
Я зітхала, але не наполягала. Може, вона й права, думала я. Але все змінилося, коли до Катерини почав приходити хлопець на ім’я Ростислав. Йому було 21, він навчався в університеті в місті, заробляв 10 000 гривень на місяць на фрілансі як дизайнер. Він здавався мені занадто самовпевненим, із тими модними джинсами і постійною посмішкою. Я помітила, що він приходить до Софії щонеділі після церкви і сидить до пізнього вечора. Мій пес Бровко гавкав, коли Ростислав ішов додому, іноді навіть о півночі.
Одного разу я не витримала і сказала Софії, коли ми пололи город:
— Софія, ти бачила, як цей Ростислав до Каті липне? Йому 21, а вона ще школярка! Не пускай його так часто, бо біда буде.
Вона знизала плечима.
— Олено, вони просто дружать. Ростик нормальний хлопець, я з його мамою розмовляла. Не хвилюйся.
Але я хвилювалася. У мої часи дівчата в 17 не сиділи з хлопцями до півночі. Я боялася, що Катерина зробить необдуманий крок, а Софія потім шкодуватиме. Мої побоювання посилилися, коли я побачила їх разом.
Того вечора я зайшла до Софії розміняти 1 000 гривень. Катя з Ростиславом сиділи на дивані, тримаючись за руки, і дивилися фільм. Я відчула, як усе всередині кипить, і сказала:
— Софія, ти бачиш, що твоя Катерина робить? Дочекаєшся, що вона тобі дитину принесе! У наші часи такого не було. Зроби щось!
Софія вийшла з кухні, спокійно глянула на мене і відповіла:
— Олено, не гарячкуй. Вони просто спілкуються. Катя розумна, я їй довіряю.
Я похитала головою і пішла додому, думаючи: невже вона не бачить, до чого це може призвести? Чи я занадто старомодна?
Наступного дня я вирішила поговорити з Катею. Вона полола бур’яни у дворі, і я покликала її на чай.
— Катю, як справи? — почала я. — Бачу, ти з Ростиславом часто гуляєш. Він тобі подобається?
Вона почервоніла, але усміхнулася.
— Тітко Олено, він класний. Ми просто друзі, але він цікавий. Мріє відкрити свою студію дизайну.
— Це добре, — обережно сказала я. — Але ти ще молода. Не поспішай із серйозними стосунками, гаразд?
Вона кивнула, але я бачила, що вона не дуже мене слухає. Я вирішила ще раз поговорити з Софією, цього разу спокійніше. Ми сиділи на її веранді, пили компот, і я сказала:
— Софія, я не хочу тобі вказувати, але я хвилююся за Катю. Ростислав старший, і я бачу, як він на неї дивиться. Ти впевнена, що все під контролем?
Вона зітхнула.
— Олено, я розумію твою турботу. Але я довіряю Каті. Вона розумна, і ми з нею багато розмовляємо. Якщо щось буде не так, я помічу.
Я кивнула, але неспокій залишився. Може, я занадто старомодна? Але я не могла позбутися думки, що Катерина ще не готова до серйозних стосунків.
Через місяць я помітила, що Ростислав приходить рідше. Я запитала Софію, що сталося, коли ми разом пекли пиріжки.
— Катя з ним посварилася, — відповіла вона. — Сказала, що він занадто наполягає на стосунках, а вона хоче зосередитися на навчанні й іспитах.
Я зітхнула з полегшенням.
— Може, це й на краще, — сказала я. — Вона ще молода, хай спочатку вступить до університету.
Софія усміхнулася.
— Олено, дякую, що переживаєш. Але я знаю свою доньку. Вона сама розбереться.
Я відчула, що, можливо, переборщила з турботою. Але я згадувала себе в її віці, коли закохалася в чоловіка, який обіцяв мені зірки з неба, а потім покинув. Може, тому я так хвилююся за Катю?
Одного дня я зустріла Ростислава в селі. Він ніс сумку з продуктами і виглядав засмученим. Я зупинилася і сказала:
— Ростиславе, як справи? Давно тебе не бачила в Софії.
Він зітхнув.
— Тітко Олено, ми з Катею більше не спілкуємося. Вона сказала, що їй треба зосередитися на навчанні. Мабуть, я занадто поспішав.
Я відчула полегшення, але й співчуття.
— Ти молодий, усе в тебе буде. Але Катя ще школярка, дай їй час.
Він кивнув і пішов. Я подумала, що, можливо, він не такий поганий, як я думала, але все одно вважала, що Каті краще без нього.
Через кілька місяців Катерина вступила до коледжу в місті, на факультет дизайну. Софія розповіла, що вона сама оплатила підготовчі курси за 3 000 гривень, і Катя дуже старалася. Я раділа за неї, але все ще хвилювалася. Одного вечора я зайшла до Софії, і ми заговорили про Катю.
— Вона молодець, — сказала Софія. — Уже працює над першим проєктом у коледжі. Я пишаюся нею.
— Це чудово, — відповіла я. — Але ти впевнена, що вона не повернеться до Ростислава? Він же досі в місті.
Софія засміялася.
— Олено, ти як завжди переживаєш. Катя мені все розповідає. Вона хоче будувати своє майбутнє, а не ганятися за хлопцями.
Я усміхнулася, але в душі залишився маленький сумнів. Може, я занадто багато беру на себе? Але я не могла не думати про те, як швидко летить час і як легко молодь може зробити помилку.
З часом я навчилася стримувати свої поради. Катерина приїжджала додому на вихідні, і я бачила, що вона стає впевненішою. Одного дня вона зайшла до мене і сказала:
— Тітко Олено, дякую, що хвилюєтеся за мене. Мама розповідала, як ви за мене переживали. Але я хочу, щоб ви знали — я все розумію.
Я обійняла її.
— Катю, я просто хочу, щоб ти була щаслива. І щоб не робила помилок, як я колись.
Вона усміхнулася.
— Не бійтеся, я буду обережною.
Софія теж стала частіше дякувати мені за турботу. Одного вечора вона сказала:
— Олено, ти мені як сестра. Я знаю, що ти хочеш для Каті найкращого. Але я вірю, що вона сама розбереться.
Я кивнула.
— Ти права, Софія. Мабуть, я занадто стараюсь усіх захистити.
Вона обійняла мене.
— І за це я тобі вдячна.
Я зрозуміла, що іноді найкраща допомога — це бути поруч, але не нав’язувати свою думку. Катерина росла, і я бачила, що вона розумна дівчина. Може, Софія краще знає, як її виховувати? Але в глибині душі я все ще хвилювалася, що одного дня вона може зробити вибір, про який пошкодує. А може, я просто занадто застрягла в минулому, коли все було інакше?
А як би ви вчинили, якби бачили, що молода людина з вашого оточення поводиться ризиковано? Як би ви знайшли баланс між турботою і повагою до чужих рішень?
