Я потрапила в рідне село через 25 років життя за кордоном, і зрозуміла, що тут моє місце. Вибрала найкращий і найдорожчий будинок з тих, що продавалися в селі, бо будинки моїх дідусів і бабусь вже давно у володінні чужих людей. Батьків немає живих.
– Як ти можеш жити в бідному українському селі після років життя в Австрії??? — запитала мене подруга з Відня, моя колишня колежанка. — Кидай там все! Ми тут тебе чекаємо!
Я слухала її голос у слухавці й дивилася на стару грушу в дворі, яка, здавалося, зустріла мене, як рідну. Бабуся колись казала, що цій груші на сусідському подвір’ї сто років.
У її дуплі живуть сови, а восени плоди падають так рясно, що й на компот, і на сушку, і сусідам роздати вистачає. Я усміхнулася.
— Чекаєте? Для чого? Щоб я знову приходила в той офіс, де кожен день однаковий, де кава смачніша за розмови, а люди більше цінують час, витрачений на звіти, ніж на щиру зустріч?
— Ну ти скажеш! А як же ресторани, концерти, поїздки, цивілізоване життя? У тебе там навіть кінотеатру немає! — не вгамовувалася вона.
— Тут є кіно просто неба. Вечорами дивлюся, як місяць світить на стару церкву. Знаєш, як тут пахне, коли дощ?
— Ну ти й романтичка. Але ж що ти там робитимеш? — її голос став серйозним.
Що я тут робитиму? Це було найпростіше питання. Я вже знала відповідь.
Я повернулася в село влітку. Сонце припікало так само, як у моєму дитинстві, коли я бігала босоніж по гарячому піску на дорозі.
Будинки сусідів не дуже змінилися, хіба що паркани стали вищими, а палісадники — менш доглянутими. Люди постаріли, діти виросли або поїхали.
Мій будинок стояв на узвишші, з якого відкривався краєвид на річку. Велике подвір’я заросло травою, а колишні господарі залишили в саду стару лавку. Вона скрипіла, коли я сідала на неї вечорами.
У перші дні я ходила селом і слухала, як воно дихає. Вранці корови йшли на пасовище, вдень бабусі сиділи біля воріт і обговорювали новини. Діти каталися на велосипедах, а десь у лісі кричав перепел.
— То це ви купили хату Коваленків? — запитала мене сусідка, коли я несла з крамниці молоко.
— Я, — усміхнулася я.
— Ну, тепер хоч порядок буде, а то ті продали, і хата пустувала. А ви надовго?
— Назавжди, — відповіла я, і вона так здивовано глянула, що я ледь стрималася, щоб не розсміятися.
Життя тут зовсім інше. Повільніше, справжнє. Я садила квіти, фарбувала паркан, купила курей. Відчувала кожен день, кожен подих вітру, кожну зірку на небі.
Працюю я віддалено, зарплати мені на життя в селі вистачає з головою ще й відкладаю на відпочинок. Діти закордоном обоє живуть і сюди не приїдуть, для них це місце нічого не значить.
Одного разу прийшов сусід Данило з мішком картоплі.
— Це вам, на посадку, — сказав він.
— Дякую, а ви зайдете на чай?
— Та можна, — посміхнувся він і зайшов.
Я налила йому чаю з трав, які зібрала сама у власному садочку.
— А що ж ви, справді, надовго? — запитав він, розмішуючи ложкою цукор.
— Так. Я втомилася від життя, яке не було моє.
— Хм, — він довго дивився на мене, потім сказав: — Знаєте, добре, що повертаєтесь. Село без людей занепадає.
Минав час, і я не жалкувала.
Але іноді, коли заходить сонце, а в будинку пахне теплим хлібом, мене наздоганяють думки: а раптом подруга права? А раптом я тут просто ховаюся від життя, а не живу ним?
Що думаєте? Чи можна почати все спочатку там, де народився? Чи це просто втеча?
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське