Я потрапила в рідне село через 25 років життя за кордоном, і зрозуміла, що тут моє місце. Вибрала найкращий і найдорожчий будинок з тих, що продавалися в селі, бо будинки моїх дідусів і бабусь вже давно у володінні чужих людей. Батьків немає живих. – Як ти можеш жити в бідному українському селі після років життя в Австрії??? — запитала мене подруга з Відня, моя колишня колежанка. — Кидай там все! Ми тут тебе чекаємо!

Я потрапила в рідне село через 25 років життя за кордоном, і зрозуміла, що тут моє місце. Вибрала найкращий і найдорожчий будинок з тих, що продавалися в селі, бо будинки моїх дідусів і бабусь вже давно у володінні чужих людей. Батьків немає живих.

– Як ти можеш жити в бідному українському селі після років життя в Австрії??? — запитала мене подруга з Відня, моя колишня колежанка. — Кидай там все! Ми тут тебе чекаємо!

Я слухала її голос у слухавці й дивилася на стару грушу в дворі, яка, здавалося, зустріла мене, як рідну. Бабуся колись казала, що цій груші на сусідському подвір’ї сто років.

У її дуплі живуть сови, а восени плоди падають так рясно, що й на компот, і на сушку, і сусідам роздати вистачає. Я усміхнулася.

— Чекаєте? Для чого? Щоб я знову приходила в той офіс, де кожен день однаковий, де кава смачніша за розмови, а люди більше цінують час, витрачений на звіти, ніж на щиру зустріч?

— Ну ти скажеш! А як же ресторани, концерти, поїздки, цивілізоване життя? У тебе там навіть кінотеатру немає! — не вгамовувалася вона.

— Тут є кіно просто неба. Вечорами дивлюся, як місяць світить на стару церкву. Знаєш, як тут пахне, коли дощ?

— Ну ти й романтичка. Але ж що ти там робитимеш? — її голос став серйозним.

Що я тут робитиму? Це було найпростіше питання. Я вже знала відповідь.

Я повернулася в село влітку. Сонце припікало так само, як у моєму дитинстві, коли я бігала босоніж по гарячому піску на дорозі.

Будинки сусідів не дуже змінилися, хіба що паркани стали вищими, а палісадники — менш доглянутими. Люди постаріли, діти виросли або поїхали.

Мій будинок стояв на узвишші, з якого відкривався краєвид на річку. Велике подвір’я заросло травою, а колишні господарі залишили в саду стару лавку. Вона скрипіла, коли я сідала на неї вечорами.

У перші дні я ходила селом і слухала, як воно дихає. Вранці корови йшли на пасовище, вдень бабусі сиділи біля воріт і обговорювали новини. Діти каталися на велосипедах, а десь у лісі кричав перепел.

— То це ви купили хату Коваленків? — запитала мене сусідка, коли я несла з крамниці молоко.

— Я, — усміхнулася я.

— Ну, тепер хоч порядок буде, а то ті продали, і хата пустувала. А ви надовго?

— Назавжди, — відповіла я, і вона так здивовано глянула, що я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

Життя тут зовсім інше. Повільніше, справжнє. Я садила квіти, фарбувала паркан, купила курей. Відчувала кожен день, кожен подих вітру, кожну зірку на небі.

Працюю я віддалено, зарплати мені на життя в селі вистачає з головою ще й відкладаю на відпочинок. Діти закордоном обоє живуть і сюди не приїдуть, для них це місце нічого не значить.

Одного разу прийшов сусід Данило з мішком картоплі.

— Це вам, на посадку, — сказав він.

— Дякую, а ви зайдете на чай?

— Та можна, — посміхнувся він і зайшов.

Я налила йому чаю з трав, які зібрала сама у власному садочку.

— А що ж ви, справді, надовго? — запитав він, розмішуючи ложкою цукор.

— Так. Я втомилася від життя, яке не було моє.

— Хм, — він довго дивився на мене, потім сказав: — Знаєте, добре, що повертаєтесь. Село без людей занепадає.

Минав час, і я не жалкувала.

Але іноді, коли заходить сонце, а в будинку пахне теплим хлібом, мене наздоганяють думки: а раптом подруга права? А раптом я тут просто ховаюся від життя, а не живу ним?

Що думаєте? Чи можна почати все спочатку там, де народився? Чи це просто втеча?

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, авторське

You cannot copy content of this page