Ми росли на березі величної синьої річки, на кручі над водою розкинувся древній монастир. Під стінами того монастиря, під дзвін золотих дзвонів ми й пообіцяли собі й небесам, що будемо разом, завжди, щоб не сталося. У монастирському яблуневому саду, куди пролазили тихцем, ми пізнали одне одного, наче Адам і Єва, стали єдиним цілим…
Ярослава батьки відправили навчатися за кордон. Я не могла поїхати – не ті статки бул у моїх батьків. Ми листувалися, пізніше – передзвонювалися.
Коли мені було 19-ть і я приїхала додому в своє містечко над могутньою річкою на вихідні, до мене прийшла мати Ярослава і сказала, щоб я не чекала його, не псувала йому світле майбутнє. Що в нього там дівчина, що його чекають великі злети, а я тягну його сюди, вниз…
***
У 23 я вийшла заміж за Григорія, народилася Яринка. Ну як я ще могла назвати донечку?
Вийшла з декрету, працювала у школі.
Виходжу після закінчення уроків на подвір’я. Впізнаю постать чоловіка, що стоїть біля машини на дорозі перед школою…
– Ні, в мене нікого не було, мати сказала мені, що ти зустрічаєшся з іншим… А я не міг приїхати, треба було пройти інтернатуру, а потім закріпитися на роботі… Я на три дня всього, поховати бабусю й назад…
***
Я поцілувала сплячу донечку. Пухнасті вії, рожеві пухкенькі щічки… Їй майже 4-ри. Чи побачу ще?.. Я взяла з собою тільки те, що вмістила, коли Яринка й чоловік поснули, у маленьку сумочку. Тихенько замкнула двері.
Розлучення, всі ці болісні й важкі процедури – це так довго й так для всіх виснажливо… Краще просто зникнути. Раз і назавжди. Можливо, я шкодуватиму. Можливо, буде нестерпно. Можливо, колись стоятиму перед донькою на колінах…
Але зараз ми не можемо протистояти своїм обітницям, даним під древніми монастирськими стінами. Вони сильніші за нас…
Вийшла з двору. За поворотом вулиці в машині чекав Ярослав.
Автор – Олена К.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без згоди автора суворо заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
