Я повернулася з Італії додому, щоб насолодитися успіхом доньки, але натомість почула від неї слова: Ти будувала мені життя, а я хочу побудувати його сама
Моя донька, Олеся, завжди була моєю найбільшою гордістю. Я вважала, що віддала їй усе, чого сама була позбавлена, прагнучи забезпечити їй найкращий старт у житті. Роками я працювала за кордоном, збираючи кожну копійку, щоб вона могла отримати освіту, яка відкрила б перед нею двері у світ великих можливостей. І ось, нарешті, вона повернулася — з престижним дипломом в руках.
Але замість того, щоб шукати роботу за фахом у столиці, вона оголошує, що мріє стати перукаркою у нашому маленькому містечку. Я відчуваю, ніби всі мої жертви були даремними, і моє серце оповив гіркий розпач.
Я, Марія, завжди жила за принципом, що дітям треба дати те, чого не мала ти сам. Моє дитинство припало на непрості часи, і про вищу освіту я могла лише мріяти. Закінчила лише технікум, вийшла заміж за Назара, і ми оселилися в його родинному будинку в невеличкому містечку. Жили ми скромно, але коли народилася Олеся, я пообіцяла собі — моя донька матиме все.
Назар працював будівельником, робота була важка, а грошей ледь вистачало. Згодом я зрозуміла, що якщо ми хочемо дати Олесі справді хорошу освіту, доведеться шукати інших шляхів. Так, коли Олесі виповнилося п’ятнадцять, я наважилася на відчайдушний крок — поїхати на заробітки.
Обрала Італію. Там пропонували роботу доглядальницею в родині літнього пана. Звісно, розлука з донькою була нестерпною. Я пам’ятаю той вечір, коли я збирала валізу.
— Мамо, а навіщо тобі їхати? — питала Олеся, її оченята були повні сліз.
— Донечко, це для твого майбутнього. Щоб ти могла вчитися, де захочеш. Щоб жила краще за нас.
Назар спочатку був проти.
— Маріє, а як же ми? Я сам дайраду.
— Назаре, ти ж бачиш. Твоєї зарплати ледь на життя вистачає. А я хочу, щоб наша донька вступила до університету. І не просто в наш, а в престижний, де її навчать чогось справжнього.
Зрештою, він погодився, але в його очах була образа. Він вважав, що я його принизила, показавши, що він не може забезпечити родину. Але я не думала про це, я думала лише про майбутнє Олесі.
Перші місяці в Італії були жахливі. Я працювала по дванадцять годин на добу, не знаючи вихідних. Господар був вимогливим, мова давалася важко. Але кожного разу, коли я відчувала втому, я дивилася на фотографію Олесі й повторювала — це для неї.
Я відправляла додому більшу частину заробленого. Назар пообіцяв, що буде ретельно контролювати навчання доньки. Олеся була розумницею. Школу вона закінчила із золотою медаллю.
Настав час вступу. Ми довго обирали. Я наполягала на економічному факультеті в одному з найбільших міст нашої країни. Я бачила її успішною менеджеркою у великій компанії, у гарному костюмі, з впевненою ходою. Олеся вагалася, казала, що не дуже розуміється на економіці, але я її вмовила.
— Це перспективно, донечко. Це дасть тобі незалежність.
Я оплатила навчання за перший рік, потім ще і ще. Назар тим часом знайшов більш-менш стабільну роботу, але основний фінансовий тягар лежав на мені. Я не приїжджала додому п’ять років. Економила на всьому, навіть на квитках. Спілкувалися ми по відеозв’язку. Я бачила, як дорослішає моя донька. Як вона змінюється. Вона стала менш балакучою, якоюсь відчуженою. Я списувала це на навчання, яке вимагає багато часу й сил.
— Як твої успіхи? — питала я під час чергового дзвінка.
— Нормально, мамо. Складаю сесію.
— А практику де проходиш?
— У маленькій компанії. Не хвилюйся, я все встигаю.
Я вірила. Як можна не вірити власній дитині, заради якої ти відмовилася від свого життя?
Нарешті, настав той день. Олеся закінчила університет. Я приїхала на випускний. Це був один із найщасливіших днів у моєму житті. Я дивилася на свою красуню в мантії, з дипломом, і відчувала, що всі мої жертви були виправдані. Ми навіть сфотографувалися разом. Я виглядала втомленою, але щасливою.
Після повернення додому, я вперше за стільки років змогла відпочити. Я вирішила, що тепер, коли Олеся отримала диплом, мені не доведеться більше їхати. Вона знайде роботу, і ми заживемо, як нормальна родина.
Але Олеся не поспішала шукати роботу. Вона відпочивала, зустрічалася з друзями, допомагала мені по господарству. Я вирішила почекати. Можливо, їй потрібен час, щоб прийти до тями після напруженого навчання.
Одного разу, через місяць після повернення, я побачила, як Олеся прибирає у шафі й дістає якісь книжки. Це були не підручники з економіки. Це були альбоми з зачісками, журнали про моду і… ножиці.
— Олесю, що це? — запитала я, відчуваючи якесь незрозуміле занепокоєння.
Вона обернулася, усміхнулася, і в її очах я побачила той самий блиск, який був у дитинстві, коли вона малювала.
— Це мої скарби, мамо. Я вирішила.
— Що ти вирішила?
— Я хочу відкрити свою перукарню. Тут, у нашому місті.
Я думала, що не почула.
— Ти жартуєш? У тебе диплом економіста! Ти вчилася п’ять років у столиці! Ми стільки сил і грошей вклали!
Олеся опустила очі.
— Мамо, я вчилася для тебе. Я не люблю економіку. Я завжди мріяла стригти, фарбувати, робити людей красивими. Я коли навчалася, ходила на курси перукарського мистецтва. Я отримала сертифікат. І мені це подобається!
— Тобі подобається? — мій голос затремтів. — А мені подобалося працювати там, щоб ти могла отримати освіту? Мені подобалося жити без тебе і тата? Я відмовилася від свого життя! Від кращого життя!
— Мамо, я ціную все, що ти зробила, — вона підійшла до мене, намагаючись взяти за руку, але я відсахнулася. — Але навіщо мені жити не своїм життям? Я не буду щаслива у великій компанії, рахуючи чужі гроші. Я хочу бути тут. З тобою, з татом. Робити те, що мені до душі.
— А що ти будеш тут робити? Стригти бабць за копійки? Ти ж розумієш, що це зовсім інший рівень!
— Ні, я буду стригти не тільки бабць. Я буду найкращою у місті. І зможу заробляти гідно. А головне — я буду робити це з любов’ю.
Ця розмова вибила мене з колії. Я не могла змиритися. Це була зрада моїх надій, моїх мрій.
Я поділилася своїми переживаннями з чоловіком.
— Назаре, ти це чув? Вона хоче стати перукаркою! Всі мої зусилля — коту під хвіст!
Назар подивився на мене з якимось дивним спокоєм.
— Маріє, ти дала їй освіту. Ти виконала свою обіцянку. А тепер дай їй право обирати. Вона доросла.
— Обирати? Вона обирає найлегший шлях! Як я тепер людям в очі дивитимусь? Всі ж знають, як я тяжко працювала!
— А що люди? Це ж ваше життя. Подивися на неї. Вона світиться, коли говорить про ножиці. Може, це і є її справжнє покликання.
Я не могла цього прийняти. Для мене це було, ніби вона викинула диплом у смітник. Диплом, оплачений моїм потом і сльозами. Я ж мріяла про її блискучу кар’єру, про її успіх у великому місті, про її забезпечене майбутнє.
Кілька тижнів ми майже не розмовляли. Олеся почала шукати приміщення під свою перукарню. Вона була сповнена рішучості. Вона знала, чого хоче. І це мене злило ще більше. Я хотіла, щоб вона усвідомила свою помилку, щоб вона повернулася до тієї мрії, яку я для неї створила.
Одного вечора, коли ми вечеряли, я знову порушила цю тему.
— Олесю, ти подумала? Ти все ще хочеш цього?
— Так, мамо. Це моє рішення.
— А гроші? Ти думаєш, це так легко? У тебе є стартовий капітал?
— Я попрацюю кілька місяців у місцевому салоні, наберуся досвіду, а потім візьму кредит.
— Кредит? Ти розумієш, які це ризики? Ти ж економіст, мала б знати!
— Я знаю, мамо. Але я вірю у себе.
— Ти не цінуєш того, що ми зробили! Ти не цінуєш моєї жертви! — ці слова вирвалися в мене, і я відразу пошкодувала.
Олеся підвелася, її обличчя було бліде.
— Я ціную, мамо. Але ти віддала мені своє життя, і тепер хочеш, щоб я віддала тобі своє, проживши так, як ти хочеш. Ти поїхала, щоб я була щаслива, але не питала мене, що саме зробить мене щасливою. Я не хочу більше прикидатися. Я закінчила університет, бо не хотіла тебе засмучувати. Але я не буду працювати за цим фахом.
Вона пішла до себе в кімнату, тихенько причинивши двері. Назар лише зітхнув.
— Ти занадто тиснеш на неї, Маріє.
— Я просто хочу для неї кращого!
— А вона хоче бути щасливою. Можливо, це і є її краще.
Його слова не втішили мене. Я відчувала себе спустошеною. Мій світ, який я будувала роками, зруйнувався в одну мить. Усі мої старання, усі мої мрії про її успіх, про її блискуче майбутнє, про її незалежність — усе розсипалося на порох.
Я знаю, що багато матерів, як і я, віддають себе повністю дітям, а потім переживають подібні розчарування. Ми так стараємося дати їм найкраще, що забуваємо запитати — а що вони самі хочуть?
Я часто думаю про це. Можливо, Назар правий. Можливо, її щастя — це не посада у великій корпорації, а ножиці й радісні обличчя клієнтів. Але мені так важко це прийняти. Я бачила її на вершині, а вона обирає простіший шлях, на мою думку. Хоча я знаю, що бути перукарем — це теж важка і відповідальна праця.
Я ще не знаю, чи зможу повністю змиритися з її вибором. Зараз я просто спостерігаю, як вона з ентузіазмом готується до відкриття своєї маленької справи. Вона замовила обладнання, розробила логотип, і знову почала світитися від радості.
Одного разу вона прийшла до мене, обійняла й сказала:
— Мамо, я тебе люблю. І я все одно зроблю тебе мною пишатися. Не так, як ти уявляла, але я буду щасливою.
Я обійняла її у відповідь, і в цей момент зрозуміла, що її щастя — це і моє щастя. Але ця думка все ще бореться у мені з тим образом успішної бізнес-леді, який я для неї створювала.
Дорогі читачі, я розповіла вам свою історію. І тепер я стою на роздоріжжі. З одного боку — мої зруйновані амбіції та гіркота, з іншого — щастя моєї доньки, яке, здається, вимагає від мене відмовитися від моїх власних ідеалів.
Як ви вважаєте, чи повинна я продовжувати наполягати на її кар’єрі економіста, чи варто відпустити ситуацію і підтримати її у новому, менш престижному, але, можливо, більш щасливому для неї виборі? Як знайти цей баланс між батьківською турботою і повагою до дорослого вибору дитини?
