Я тупцяла додому в окулярах, які з’їхали на ніс. На годиннику було близько шостої вечора, але я мріяла лише лягти на диван, увімкнути телевізор і по можливості заснути. Я поверталася додому від сина, де зустріла лише невістку, яка з милою усмішкою на обличчі запропонувала мені ситний обід. Нічого особливого: борщ на перше, печена картопля та чай.
Син затримався на роботі, і мені вдалося поговорити з невісткою. Я дізналася, що всі страви на столі невістка зробила не своїми руками. Борщ із напівфабрикатів, картопля замовлена доставкою. Ну хоч би чай сама заварювала!
Мені такий підхід Софії до готування сильно зіпсував настрій. Це ж вона і онукові так готує, і сину. А чому? Вдома ж сидить. Чи важко зайнятися домашньою кухнею? Це і смачніше, і корисніше. Та й взагалі жінка повинна хотіти приготувати своїм домашнім щось смачне, зроблене з душею. А тут таке.
Наступного дня знову вирішила заскочити у гості до сина. Цього разу вже раніше. З ранку, сходивши на ринок і купивши все необхідне, я вже прямувала в гості до невістки.
Попили чаю, а потім я запропонувала приготувати на вечерю домашніх пиріжків, салат та картопляне пюре з котлетами. Помітивши секундне замішання в очах невістки, я, втім, не отримала особливої відмови.
Наступні кілька годин ми з Софійкою провели на кухні за розмовами та приготуванням. Невістка старалася, але деякі речі у неї виходили не дуже добре. “Ну нічого, головне, що старається”, – подумала тоді я. Це діло практики.
А ввечері із сином та онуком ми влаштували невелике свято. Посиділи за столом, домовилися кудись сходити разом у іихідні. День пройшов добре. Цього разу я додому їхала таксі і в дуже хорошому настрої.
Вранці я замислилась. А якщо я вчора зробила щось зайве і насправді невістка зовсім не хотіла мене бачити? Може, в неї були свої плани того дня і готування зі свекрухою до них не входило?
Можливо, вона й синові висловила своє невдоволення, тож тепер він віддалиться від мене ще більше. А потім і онук перестане радіти приходу бабусі. Ех, ну навіщо було влаштовувати цей урок кулінарії? До чужого монастиря зі своїм статутом не ходять!
Так минув якийсь час. Домашня рутина забрала частину негативних думок, але осад, як кажуть, залишився. Що ж, таке життя, всім не догодиш. Але десь ближче до вечора задзвонив телефон. То був син. Я, передчуваючи не найприємнішу розмову, вже була готова до звинувачень на свою адресу.
“Мамо, привіт. Дуже дякую тобі за те, що ти вчора до нас прийшла. Бачиш, у нас із Софійкою вже давно назрівала ця проблема. Вона зовсім не вміє готувати. А як навчитися, якщо ти боїшся палець пошкодити чи до плити гарячої торкнутися?» – сказав син.
А потім продовжив: «А вчора, коли ти їй дала свій майстер-клас, вона перетворилася зовсім на іншу людину. Знайшла в Інтернеті сайт із тисячею рецептів. Зараз читає, каже, готуватиме всяке. А я так люблю домашню їжу. Дякую, мам. Адже Софійка моя дуже хороша. Тільки боїться всього нового».
Насамкінецьмій улюблений син сказав: «Ну як, наш договір у силі? Я пропоную сходити в цю суботу всім разом у театр. Навіть малого візьмемо, нехай долучається до високої культури. Ну все бувай. До зустрічі!”
Я поклала слухавку з усмішкою на обличчі. У очах стояли сльози радості. Яка я в мить стала щаслива! Виявляється, не одна я така боязка. Але з роками зрозуміла, що не варто боятися чогось нового, чи то готування, чи сімейні стосунки. Від душі відлягло. Тепер потрібно сходити в магазин і придбати щось нове з одягу! Навіть зараз, у такі складні часи, в житті має бути місце радості!
Всім миру, добра і взаєморозуміння з рідними!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
