Я поїхала до Польщі на рік, щоб заробити грошей. Коли повернулася, то ніжно торкнулася пальцями дверної ручки нашого будинку, сподіваючись відчути тепло рідного дому. Але Павло, мій чоловік, уже не чекав на мене з тією любов’ю, що колись зігрівала нас обох
— Ти залишила мене, Діано. Все розсипалося. Перекази на картку — це не любов. Сумувати в слухавці — це не сім’я. Я не знаю, хто ти тепер, — сказав він. Його голос був холодним, як осінній дощ. Я хотіла кричати, благати, пояснювати, але слова застрягли в горлі. Ця розмова була як зачинені двері, крізь які я не могла пробитися.
Ми не були бідними, але кожна гривня в нашому домі перераховувалася тричі, перш ніж її витратити. Павло завжди казав: «Якось воно буде». Але я втомилася від цього «якось». Я мріяла про більше, ніж черговий ремонт старої пральки чи вихідні, проведені за серіалами на старому дивані. Може, я була наївною, але вірила, що рік роботи в Польщі змінить наше життя. Що ми нарешті вирвемося з цього замкненого кола.
Пам’ятаю той день, коли я пакувала валізу. Вона стояла біля дверей — подарунок від моєї тітки Марії на весілля, трохи потерта, але міцна. Я сиділа за кухонним столом, намагаючись з’їсти бодай шматок хліба з маслом, але апетит зник. Павло мовчки пив чай, дивлячись у вікно, ніби там ховалася відповідь на всі наші проблеми.
— Це лише рік, — тихо сказала я, ніби переконуючи саму себе.
— Побачимо, — відповів він, не піднімаючи очей.
Його слова кололи, але я не могла відступити. Ми вже взяли кредит на квиток, я підписала контракт із агенцією. Усе мало змінитися. Я вірила, що це наш шанс. Але все пішло не так, як я уявляла.
Перші тижні в Польщі були як сон, у якому ти не можеш прокинутися. Я працювала на складі, сортуючи овочі. Руки мерзли в холодній воді, гумові рукавички натирали шкіру, а монотонність роботи заглушала думки. Зміна починалася о п’ятій ранку й закінчувалася пополудні, але втома не відпускала навіть уночі. Я жила в орендованій квартирі разом із трьома дівчатами — Оленою, Наталею та Софією. Кожна мала свою історію: борги, розлучення, мрії, які не здійснилися вдома.
Перші дні я дзвонила Павлові щовечора. Розмови були короткими, як телеграми.
— Усе нормально? — питала я.
— Нормально. Кіт їсть, рахунки плачу. Ти там обережно.
І все. Жодного «сумую», жодного «люблю». Я відчувала, як між нами росте прірва, яку не виміряти кілометрами. Я надсилала йому фото — обід із їдальні, краєвид із вікна гуртожитку, себе в новій куртці. Іноді він відповідав смайликом, іноді — мовчанням.
— Я не знаю, чи він мене ще любить, чи просто чекає, коли я надішлю гроші, — зізналася я подрузі Христині по телефону.
— А ти? Ти його ще любиш? — спитала вона прямо.
Я не відповіла. Бо не знала. Любов, яка колись горіла в мені, тепер була як недопита кава — холодна, без смаку.
Робота на складі була важкою, але я звикла. Там я познайомилася з Андрієм. Спочатку він був просто колегою — високий, із доброю усмішкою, завжди готовий пожартувати. Він помічав дрібниці: коли я приходила на зміну втомленою, приносив мені каву; коли я забувала рукавички, ділився своїми. Він не залицявся, але його увага була як ковток повітря в задушливій кімнаті.
Одного вечора я затрималася на складі, бо не хотіла повертатися до порожньої квартири. Андрій запропонував прогулятися містом.
— Ти не виглядаєш щасливою, Діано, — сказав він, коли ми йшли повз парк, де цвіли каштани.
— А ти що, експерт із щастя? — пожартувала я, але голос тремтів.
— Я бачу, коли людина посміхається лише для фото. Ти вдаєш, що все добре, але я ж не сліпий.
Він не тиснув, не питав зайвого. Але його слова зачепили щось у мені. Я боялася зізнатися собі, що сумую не лише за Павлом, а й за собою — тією Діаною, яка колись сміялася без причини й вірила в майбутнє.
Того вечора ми довго гуляли. Андрій розповідав про своє життя — як залишив усе в Україні, щоб заробити на навчання для молодшої сестри. Він слухав, коли я розповідала про свої мрії, про те, як хотіла відкрити маленьку кав’ярню в рідному місті. Він не сміявся з моїх планів, як це іноді робив Павло. Він просто слухав.
— Ти маєш право бути втомленою. І маєш право хотіти більшого, — сказав він.
Ці слова порушили щось у мені. Я відчула, що мене нарешті побачили. Не як дружину, не як заробітчанку, а як Діану. Ми не торкалися одне одного, але я повернулася до квартири з відчуттям, що моє серце знову б’ється.
Я не планувала повертатися так швидко. Але одного дня отримала повідомлення від свекрухи, Ганни Петрівни: «Діано, приїжджай. Павло змінився. Він не розмовляє зі мною так, як раніше». Її слова стривожили мене. Я вирішила повернутися, не попередивши нікого.
Коли я зійшла з автобуса в рідному місті, повітря пахло літом — скошеною травою, теплим асфальтом. Я стояла перед нашим будинком, тримаючи валізу, і дивилася на двері, які колись відчиняла з радістю. Я постукала. Тиша. Подзвонила Павлові.
— Я вдома, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Діано… Не треба. Зараз не час, — відповів він. Його голос був чужим, як у незнайомця.
— Я хочу поговорити.
— Пізно. Я не відкрию.
Я стояла, стискаючи телефон, і відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Він сказав ті слова, які я боялася почути: що я його покинула, що любов не живе в переказах, що ми втратили одне одного. Я не кричала, не плакала. Просто спустилася сходами, тягнучи за собою валізу, яка здавалася важчою, ніж будь-коли.
Я зупинилася в маленькому готелі на околиці міста. Сидячи на ліжку, я намагалася зрозуміти, що пішло не так. Невже я думала, що повернення все виправить? Що Павло чекатиме мене з відкритими обіймами? Я зателефонувала Христині.
— Він не пустив мене, — сказала я, і голос зірвався. — Сказав, що все закінчилося.
— А ти? Що ти відчуваєш? — спитала вона.
— Я думала, що гроші все змінять. Що ми будемо щасливі. Але я втратила його. І, здається, себе.
— А той хлопець… Андрій? — обережно запитала Христина.
— Це було не те. Він просто був поруч, коли я почувалася невидимою. Але це не любов. Це просто… самотність.
Я не знала, що робити далі. Повернутися до Польщі? Залишитися тут і спробувати все виправити? Я заплющила очі й побачила нас із Павлом п’ять років тому — молоді, закохані, з планами на майбутнє. Ми трималися за руки, сміялися, будували мрії. Але десь по дорозі ми перестали розмовляти. Перестали бачити одне одного. І втратили все.
Я вирішила залишитися. Орендувала маленьку квартиру в центрі міста — одну кімнату з крихітною кухнею, але свою. Знайшла роботу в місцевому супермаркеті, на касі. Це було не те, про що я мріяла, але я вчилася жити для себе. Вранці я заварювала каву, яку любила, — із запахом ванілі, а не ту, що завжди купував Павло. Вечорами читала книги, які відкладала роками. Іноді гуляла парком, слухаючи музику в навушниках. Я більше не чекала повідомлень від Павла. І не відповідала на дзвінки Андрія, хоча він писав кілька разів.
На роботі я познайомилася з Оксаною, дівчиною з сусідньої каси. Вона помітила, що я змінилася.
— Ти якась світліша стала, Діано, — сказала вона якось за кавою. — Раніше ти була, ніби тінь.
— Мабуть, я просто вчуся бути собою, — відповіла я.
Я ще не була готова до розлучення, але знала, що це лише питання часу. Кожен день я робила маленький крок до себе — купувала квіти для дому, записалася на курси англійської, почала малювати аквареллю, як у дитинстві. Іноді я плакала, але сльози були іншими — не від болю, а від полегшення.
Одного дня я зустріла Ганну Петрівну на ринку. Вона дивилася на мене з сумом.
— Діано, ти ж була хорошою невісткою. Чому все так? — спитала вона.
— Я не знаю, Ганно Петрівно. Мабуть, ми обоє перестали старатися, — відповіла я тихо.
Вона зітхнула і пішла, а я залишилася з відчуттям, що життя ще не закінчилося. Воно тільки починалося.
Я не знаю, що буде далі. Іноді я думаю про Павла — чи сумує він, чи згадує наші вечори разом. Іноді я думаю про себе — чи зможу я колись знову відкрити серце? Життя вчить мене бути сильною, але я не впевнена, чи роблю це правильно.
А ви, читачі, як думаєте: чи варто боротися за те, що вже зламалося, чи краще відпустити й почати все спочатку?
