Я поїхала на італійські заробітки 15 років тому, і моя родина не могла поскаржитися на результати моєї роботи. Кожні півроку я привозила із собою значну суму грошей, вже ніхто не міг жалітися.
Все починалося з малого. Спочатку це були гроші на продукти та різні запаси. Потім рідні вже могли дозволити собі відпочинок на морі. І так із кожним роком суми, як і апетити, зростали.
Минав час. У сина та доньки вже по своїй квартирі. Якраз, щоб у кожного було, де жити зі своєю родиною.
Один із родичів завдяки мені зміг нарешті відкрити свій бізнес. А решта отримували пристойні подарунки у вигляді натуральних продуктів з Європи.
Насправді я була дуже рада, що мої зусилля не пропадали даремно. І я радо віддавала все, що заробляла. Аби бачити, як мої діти, які виросли без батька, отримують в житті те, чого у мене ніколи не було.
Так тривали роки. З часом я починала помічати, що приїзди викликають радість у рідних через можливість не так побачитися, як отримати від мене гроші.
Якось перед черговим поверненням додому мені довелося витратити значну суму на своє здоров’я. Але яке ж було моє здивування, коли після приїзду додому дочка буквально висловила невдоволення тим, скільки я цього разу привезла грошей.
І навіть той факт, що гроші мені довелося витратити проти свого бажання, ніяк не вплинув на її настрій.
Як потім з’ясувалося, донька була налаштована купити автомобіль. А мій стан перекреслив усі її найближчі плани. Після цього я як відкрила очі і вже не горіла бажанням «нести» близьким якнайбільше грошей.
Я задумалася про власний комфорт і задоволення. Адже, незважаючи на те, що в Італії я вже багато років, я практично не відпочивала та не робила собі подарунків. А я теж маю на це право.
Минуло ще півроку, але я не їхала додому. Замість себе я надіслала гроші, чим на якийсь час заспокоїла рідню. Проте дітям та іншим родичам здалося дивним те, що я почала ніби забувати про них.
Я стала менше дзвонити і питати, що кому треба привезти. Натомість я зрідка надсилала свої фото у нових вбраннях. І виглядала вона щасливою. Бо була причина.
Минуло ще кілька місяців. Я зателефонувала дочці та повідомила радісну новину:
– Я залишаюся в Італії!
– Що? Як це? – нічого не розуміла дочка.
– Ось так. Я виходжу заміж!
Я чудово розуміла, що після цього дзвінка на мене образяться всі родичі. Але мені стало вже байдуже. Я живу в чудовій країні поруч з гідним чоловіком мого віку, який піклується про мене та дарує любов. Хіба я цього не заслужила?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
