Я вважаю, що достатньо поставити дітей на ноги. Не більше і не менше. Діти мають стати нормальними людьми, добрими й порядними.
Коли я стала вдовою, моїм дітям, Владиславу й Тані було трохи більше 15 років. Той самий вік, коли характери дітей надто далекі від ідеалу. Я доросла жінка і знаю, коли мати має вміти поставити на місце на підвищених тонах, а коли похвалити. Але як не крути, потрібен батько. Без нього немає твердості, тому діти відчувають слабину і напирають ще сильніше.
Без мого коханого чоловіка мені було дуже тяжко на всіх фронтах: моральному, фізичному, матеріальному. Я намагалася зшити нашу сім’ю знову, і, треба сказати, зрештою у мене це вийшло. Я вдячна своїм дітям за розуміння і те, що вони вчасно змогли подорослішати.
Коли вони поїхали вчитися, стало ще простіше. Ми, звичайно, продовжували спілкуватися на відстані, постійно телефонували одне одному. Знову ж таки, ніхто не скасовував канікули, і я завжди була рада бачити їх розумні й все більш дорослі обличчя. Але я зрозуміла для себе, що тиша та спокій – запорука чудових відносин з усіма, включаючи власних дітей.
Таня вийшла заміж на третьому курсі. Я не стала на заваді щастю молодих. Ми трохи спілкувалися з її молодим чоловіком, і він здався мені дуже надійним і гідним хлопцем. Як я могла сказати щось проти?
Потім одружився і син, Владислав. Батьки мого чоловіка одразу сказали, що допоможуть йому з житлом. Вони вважали, що це їхній обов’язок, адже власному синові такого жесту від них так і не дісталося, часи були інші. Тож Владу теж пощастило: молоду дружину він привів уже до квартири зі свіжим ремонтом і у хорошому районі.
Коли я побачила, як добре складається життя у моїх дітей, я трохи задумалася. А що тепер мені робити? Адже в мої трішки за 50 я теж хочу ще встигнути стати щасливою, пожити для себе. Чоловіки мене не цікавили, але й сидіти у чотирьох стінах був не варіант.
Отже, вирішила я, треба змінювати обстановку. Виїхати кудись, розширити свої горизонти, подивитися, як мешкають люди в інших країнах. Може, навіть заробити вдасться.
Задумала – втілила, такий у мене характер. Півроку я витратила на репетитора і, навчивши італійську мову, вирушила до однієї з теплих європейських країн. Ближче до моря та подалі від проблем.
Паралельно я віддала в оренду власну квартиру, мала з неї охід, та й заощаджувати я завжди вміла. Головне – це емоції. А їжа та одяг для мене не мали жодного значення.
Так я закохалася в життя вдруге.
Чесно кажучи, спочатку я сприймала свою поїздку як аферу: просто відпочинок і невеликий підробіток. Але насправді все виявилося набагато цікавіше.
Я два тижні пропрацювала акторкою масовки біля самого берега моря. Ми жили в наметах, нас годували та поїли. Зйомки проходили вранці, а вдень і ввечері можна було купатися, засмагати і робити все, що душа забажає.
Потім я стала помічницею продавщиці магазину, який стояв прямо біля самого пірсу. Ми продавали всяку всячину для туристів, але навіть на копійчаний товар було стільки покупців, що я почувала себе справжнім професіоналом: як вам каса в кілька тисяч євро за 4 неповні години роботи? Ми могли торгуватися, жартувати з покупцями. Яка різниця? Люди там нікуди не поспішали!
Але найдовше, а саме 5 років, я опрацювала офіціанткою. Це було одне старовинне, тематичне кафе, де часто відбувалися вечірки для тих, кому за 50. Весь обслуговуючий персонал був приблизно мого віку, як і самі клієнти. Кухня – традиційні італійські страви, деяким рецептам понад дві-три сотні років. Але завдяки якісним продуктам на смак вони були просто божественні.
Коли настав час повертатися додому, я вирішила продати квартиру і придбати невеличкий затишний будиночок в межах міста, дуже вже я відвикла за цей час від тісної міської коробки. Крім того, за кордоном скрізь були кондиціонери. А вдома такої розкоші в мене не було. Краще встановити його в будинку, ніж у квартирі – так я собі міркувала.
Ось уже рік, як я вдома. Все ще згадую часи, коли я жило в іншій країні, з іншими людьми. Мені було добре і комфортно, але я таки повернулася додому. Я все ще живу у себе в квартирі, і ні, кондиціонер я собі не купила. Діти подарували мені вентилятор, який, щоправда, лише ганяє гаряче повітря кімнатою влітку. Хочете дізнатися, чому так сталося?
А причина проста та банальна. Я повернулася додому і, звичайно ж, запросила сім’ї сина та дочки всю цю подію відсвяткувати.
Ми пішли у невеликий ресторанчик, все було добре. Але потім почалися розмови.
«Мамо, ми тут машину зібралися купувати, не допоможеш?», «Мам, треба молодшого вже до школи відправляти, а все таке дороге…», «Матусю, ми з малим теж хотіли б побувати, де ти там була, ось тільки нам трохи не вистачає…»
І це навіть не половина всього, з чим до мене зверталися того вечора.
Я не хотіла відмовлятися від своєї мрії, тому допомогла лише по одному разу, синові та доньці. Ну а потім виявилося, що моя квартира коштує мало, бо будинок вже досить старий. А ось щоб приватна нерухомість та ще й в місті за такі гроші? «Ого, жінко, та ви, мабуть, мільйони з собою привезли?» – це була перша реакція мого агента з нерухомості.
Отже тепер мені залишається лише згадувати минуле на самоті. Діти мені дзвонили перші місяці, а потім перестали. Я їм уже допомогла. Гроші ще в мене є, але й вони потихеньку витікають крізь пальці.
Ціни вдома, до речі, мало не вищі, ніж там, де я жила. А ось якість продуктів – просто сумна. Але я була одного разу щаслива, а дехто не знав і такого. Тож треба радіти й цьому. Але як навичитися?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
