Так склалася моя доля, що я багато чого не додала своїй донечці Мілані, мене не було поруч, коли я їй була потрібна, вона не ділилася зі мною своїми підлітковими тривогами і секретами, радощами першого кохання і першими розчаруваннями.
Сталося так через те, що я поїхала заробляти в Іспанію після розлучення з чоловіком, коли доні будо 12 років.
Мілана лишилася з моїми батьками, а я їх забезпечувала.
У моєї дівчинки був найкращий одяг, у першої в класі з’явився власний ноутбук, вона ходила на платні зайняття танцями й гімнастикою, а під час навчання в київському університеті жила не в гуртожитку, а ми їй орендували однокімнатну квартиру.
Я прилітала, коли дочка виходила заміж за Романа, допомогла з весіллям і подарувала машину. Батькам же за три роки зробила гарний ремонт.
Так і летіли роки. Моє життя в Іспанії теж не стояло на місці. Спочатку, поки вчила мову, я працювала на нелегких роботах, на кількох одночасно.
З часом стала головним адміністратором одного ресторану, а сім років тому вийшла заміж за його власника – розлученого й бездітного Антоніо. Він дуже хороша людина і я вдячна небесам за нашу зустріч.
Антоніо людина по нашим міркам заможна, живемо ми у власному не маленькому будиночку в передмісті.
Антоніо хоч і старший від мене на 9 років, але спортивний і рухливий, ми любимо гори, океан і велосипеди, любимо свій садок і пікніки.
Моїй донечці Мілані зараз 35 років, у неї з чоловіком четверо дітей, а сам її Роман – учасник бойових дій ще 2014-15 років, був поранений і за станом здоров’я зять зараз не може захищати Україну, бо інакше він би помчав попри наявність чотирьох нащадків.
Вже 5 місяців дочка з чоловіком і дітками з нами в Іспанії, в нашому будинку. І тільки зараз почалося моє справжнє щасливе життя! Я дуже рада, що чоловік теж розділяє мою думку.
Ми 7 років прожили в тиші і спокої, і думали, що щасливі. Але насправді лише зараз, коли наш дім наповнився біганиною, дитячими голосами, сміхом, вовтузінням за велосипеди чи гойдалку, яку встановив Антоніо у нашому дворі – лише зараз ми усвідомили, що ось воно, справжнє щастя!
Антоніо часто щось майструє зі старшими онуками-хлопчиками, а я просто надивитися не можу на менших онучок-близнючок, які ж вони всі чудові!
Ми влаштовуємо велосипедні тури у вихідні, були у Мадриді й Барселоні, і навіть злітали всі разом у Францію в Діснейленд.
Зять і дочка потихеньку вивчають іспанську, а ми багато спілкуємося з Міланою, надолужуємо втрачене за роки на відстані. Готуємо разом, саджаємо квіти і збираємо наші маленькі садкові врожаї.
Я попросила у дочки вибачення за те, що залишила її в такому тендітному віці, бо цей груз провини давив на мене всі роки.
Але Мілана відповіла, що мені ні в чому перед нею вибачатися, що вона мала дуже багато всього того, про що тільки мріяли її однолітки, і що завжди цінувала те, що я їй даю в матеріальному плані і пишалася мною.
Я розплакалася після таких її слів. Дякувати Богу і батькам, дочка виросла чудовою мудрою жінкою.
Я розумію, що події в Україні – це дуже страшно, і всією душею бажаю, щоб все це скоріше закінчилося, а ерефія зникла з мапи світу. Ми з українцями нашого міста не лишаємося осторонь, збираємо і відправляємо в Україну гуманітарну допомогу і медичне обладнання.
Але я щиро вдячна Всесвіту за те, що ми з рідними тепер разом, що моє життя заграло новими барвами і у ньому з’явилися нові сенси – їх аж чотири і це мої онуки.
Автор – Олена К.
