Я поїхала зі свого рідного села у 17 років, відразу після закінчення школи. Вступила до Київського університету і отримала місце в гуртожитку. З дому я поїхала спеціально, я бачила, як важко моїм батькам годувати 7-х дітей, а так на один рот менше, тим більше, на дворі стояв 1992 рік: розруха, їсти нічого.
Єдиними ласощами для мене в ті роки були макарони, пережарені з цибулею – це була їжа на великі свята, а в інші дні, щоб не падати з голоду на парах, доводилося пити солодку водичку.
У 93-му році повернувся з армії мій хлопець Роман, він з того ж села, що і я. Приїхав у село, дізнався, що я в столиці, і поїхав мене шукати. Скажу відразу: Роман – хлопець дуже хороший, добрий, завжди тримає слово, та й руки у нього золоті. Колись давно він мені пообіцяв: «Нічого, мала, скоро ми вирвемося з цих злиднів, у нас буде все, але найперше – у нас буде шикарне весілля, а ти будеш найкрасивішою нареченою».
Приїхавши до столиці, Роман запросив до себе ще й свого армійського друга Віктора, вони орендува квартиру на околиці, влаштувалися на ринок вантажниками. Ромка дуже часто зустрічав мене після інституту, ми гуляли парко м. Потім він почав приходити до мене в гуртожиток. Ми побоювалися, що нас застукає вахтерка, а Роман любив приходити на макарони, і одного разу нас таки вахтерка застукала. Наступного дня я з речами їхала на трамваї до Роми.
Рік ми прожили втрьох, хлопці працювали, а я готувала їжу, точніше, все ті ж макарони. За цей рік Роман з Віктором організували невелику СТО, справи пішли в гору. В кінці 94-го я дізналася, що при надії, ми хотіли розписатися, але тут Рома сказав: «Ні, люба, пам’ятаєш, що я обіцяв? Нехай ми справимо весілля пізніше, але шикарне».
Весілля ми відгуляли через 3 роки, до цього в 95-му народилася донечка Ніна. За ці 3 роки чоловік добре піднявся, у нихз Віктором вже було не одне, а цілих чотири СТО по місту. З’явився головний офіс, де, поки фірма піднімалася, я безкоштовно працювала секретаркою.
У 97-му ми нарешті справили весілля, на той час це дійсно було шикарне весілля: з Москви мені привезли сукню з корсетом, для того часу це була небачена розкіш.
А ще через рік ми в’їхали в величезну квартиру, там і прожили до 2007 року. За цей час фірма чоловіка добре розкрутилася, його СТО почали з’являтися по всій Україні, фірма почала приносити хороші доходи. Тут все і почалося…
Спочатку Роман придбав двоповерхову квартиру в центрі. Я вирішила зробити ремонт, купила шпалери, але ввечері вислухала від чоловіка, що я – як таджик на будівництві, що це не належить родити нам, треба найняти дизайнера і бригаду будівельників. Я була в ступорі: навіщо? Адже тут лише шпалери переклеїти та меблі купити, та ми й самі з тобою у вихідний день все зробимо, так ні ж – за статусом не належить. Одним словом, зараз у нас не квартира, а палац.
Проблема в тому, що мій чоловік хоче бути нарівні зі своїми компаньйонами, він повністю їх копіює. Доходить вже до маразму: півроку тому Роман найняв на роботу кухаря з Франції, кожен день у нас фуа гра, цезар і Капріотті. Ми з ним посварилися: виходить, він ображає мою гідність, виходить, що 18 років його влаштовувало те, що я готую, а тепер – терміново кухаря.
Навесні була річниця весілля. Я вирішила зробити приємне і приготувати страву, завдяки якій ми вижили, дала вільну кухареві і приготувала макарошки з цибулею.
Коли приїхав Роман, він відсахнувся: «Ти що? Що ти наробила? Навіщо ти приготувала цю їжу? Не дай Бог хтось побачить, фу, це ж їжа для бідняків». Моя страва вирушила в сміттєвий бак…
І справа навіть не в тому, що він намагається бути під стать всім тим, з ким він спілкується, а в тому, що він не розуміє, що вже давно вийшов за рамки! Наша дочка Ніна була хорошою спокійною дівчинкою, поки наш тато не розповів, що вона має ходити по крутих клубам, як діти його партнерів.
Він купив їй шикарну машину, права теж купив. У школу вона рік вже не ходить – а навіщо, тато все влаштує.
Цього року їй вступати треба було, а тато її в Лондон на 2 місяці відправив, розвіятися з донькою його компаньйона. Вона стала некерованою, а Рома цьму навіть радіє.
У 2010 році Роман приїхав з якоїсь зустрічі і сказав: «Нам треба народити ще одну дитину».
Я здивувалася: «Навіщо?»
Ми навіть ніколи не говорили про другу дитину. Я грішним ділом подумала, що у Ромчика прокинулися батьківські почуття, хоче ще малюка, а виявилося все банально: всі його партнери вдруге одружені і народили собі по маленькому, у них типу тренд такий, хрестити дітей одне одного, типу «вигідний кум».
У 2011 у нас народилася друга донечка. Про її ім’я ми сперечалися довго і нудно, бачте, тренд у нас тепер називати дітей давньоруськими іменами. Слава Богу, зійшлися ми на імені Софія. Тепер у нас все в порядку, у Соні 2 няні, одяг з кращих бутиків, дочку я бачу тільки ввечері і рано вранці.
Нещодавно чоловік мені купив нову машину. Ні, не тому, що мені треба, а тому, що Вітька своїй коханці теж машину поміняв.
До речі, про коханку: у нас же по статусу вона покладена, і вона є, але тільки це типу посада така з окладом. Її грає моя сестра, чужій я б не дозволила, чоловік зняв квартиру і приїжджає туди 4 рази на тиждень.
Якби ви знали, як мені все це набридло! Я не можу вийти в магазин і купити звичайних сосисок, у мене в будинку живе масажист і візажист, не дай Бог вийти на вулицю без макіяжу – раптом хто побачить.
Набридло. Кажуть, коли грошей багато – добре. Не вірте, добре, коли гроші не ламають життя людям і не руйнують сім’ї. У нас з чоловіком немає родини, є просто сім’я для статусу і все. Розлучитися теж не можу, тому що люблю Романа. Але як же погано й важко! Хай би всі ці гроші і статуси полетіли під три чорти!
Автор: Людмила
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
