Я позичила брату пристойну суму грошей, як він казав: “На серйозну справу”. Мама була рада, бо вона завжди просила, щоб я “поставила Володю на ноги”, і їй буде спокійніше. Гроші він не повертав довго, а потім я відкрила фейсбук, а там “картина” – мій Володя у крутій вишиванці підкорює вершини Карпат. Я не стрималася і висказала все, що про нього думала. А потім храмове свято в селі, куди Володя також з’явився і не з пустими руками. – І не соромно? Це ж все ти купив, можна сказати, за мої гроші!
– Ти що, справді думаєш, що я надалі терпітиму твої витівки, Володю?
– Анно, не починай. У мене зараз непростий період, треба трохи потерпіти.
Так почалася наша розмова за кілька днів до храмового свята, яке у нас традиційно відзначають із величезним застіллям і родинними посиденьками.
Мене звати Анна, молодша сестра в родині, котра завжди «тримає все на собі». Мій брат Володя вічно шукає легкі шляхи, робить непередбачувані кроки й умудряється виходити сухим із води. От тільки мій гаманець і нерви вже давно на межі.
З дитинства пам’ятаю, як ми з мамою вишивали рушники, розписували писанки на Великдень, а Володя в цей час гуляв десь із друзями, і всі його витівки батьки списували на «хлоп’ячу вдачу». Коли він почав доросле життя, то зайнявся різними «крутими» проєктами, і постійно просив у мене гроші. «Тільки цього разу, обіцяю віддати» – чувся його звичний рефрен.
От і минулого місяця він прийшов до мене з дуже серйозним виразом обличчя. Мовляв, треба терміново інвестувати в нову справу. Природно, я завагалася, але що поробиш – він же брат. Мама, як завжди, встала на його бік: «Анно, ти ж у нас ділова, допоможи Володі на ноги стати». І я знову пішла на поступки.
Минув тиждень, потім другий, потім цілий місяць. Жодного результату, жодних дзвінків. Аж раптом, гортаючи соцмережі, натрапляю на його фото в новенькій вишиванці (такій, про яку я сама давно мріяла) і з широкою посмішкою на тлі Карпат. У підписі – «Нарешті вдався незабутній відпочинок». Мій чай трохи не полетів на підлогу. «Відпочинок за чий рахунок» – промайнуло в голові. Тож, коли я набрала його номер, голос не слухався від обурення.
– Привіт, Анно, що сталося?
– Ти серйозно питаєш, що сталося Володю, ти мені винен гроші. І, судячи з усього, навіть не плануєш їх повертати.
– Та заспокойся, – відмахнувся він. – На свята вирішив відволіктися, невже не можна?
Звісно, розмова закінчилася моїм нервовим «до побачення». Аби не зіпсувати батькам свято, я стрималася і пішла зі своєю злістю додому. Проте терпець урвався, коли перед самим храмовим днем Володя заявився до нас із пакунками «святкових» продуктів, які, вочевидь, купив за мої ж кошти.
– Ти хоч розумієш, що чиниш – налетіла на нього я, не даючи йому навіть роззутися.
– Ти знову починаєш, – буркнув він і подав торбинку мамі. – Я ж приніс ковбаску, сир, ще деяку смакоту до столу. Може, хоч щось добре зроблю для родини.
– Для родини чи для власного его – гримнула я, відчуваючи, що ось-ось зірвуся. – Між іншим, це мої гроші, яких ти так і не повернув.
Мама з’явилася у дверях кухні, стривожена нашим тоном:
– Діти, припиніть. Сьогодні свято, давайте всі разом за стіл, а потім усе обговоримо.
– Мамо, – відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, – я залюбки шаную родинні традиції, але є межа, коли одну людину роблять винною завжди і у всьому. Коли Володя вчергове обманює, я маю мовчати, бо ми – родина
Батьки лиш розгублено розвели руками:
– Анно, прошу, після свята розберемося.
Володя ж дивився на мене з викликом, ніби казав: «Ось, подивимось, чи вистачить тобі духу наполягти на своєму».
І вистачило. Наступного дня, коли гості розійшлися і залишилися тільки ми, я попросила батьків і Володю сісти разом, щоб усе остаточно вирішити. Я спокійно пояснила, що більше не буду позичати йому ні копійки, доки він не поверне борг і не почне ставитися до мене з повагою. Мама намагалася пом’якшити мій тон, тато хмурив брови, а брат просто мовчав. Але я відчула, що це мовчання – визнання того, що я маю рацію.
Чесно кажучи, не знаю, що буде далі. Проте більше не хочу бути «банком родинного добра». Пора робити так, щоб мене теж поважали як людину, а не просто за мовчазну готовність рятувати інших.
А тепер, дорогі читачі, хочу запитати вас: як вважаєте, чи можна зберегти добрі стосунки в сім’ї, коли один із родичів постійно нехтує вашими почуттями і матеріальними витратами Чи є межа, за якою навіть родинне тепле коло має встановити певні правила Запрошую вас до обговорення, бо тема ця нелегка і точно потребує живої дискусії.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!