Я позичила зятю 350 000 гривень, а це всі мої збереження. Тарас навіть написав розписку, хоча я не вимагала цього, бо звикла довіряти рідним людям. Але що я вам тепер скажу, навіть розписка не допомогла
Я досі відчуваю цей гіркий присмак розчарування. Це відчуття зради, яке пече душу. Я завжди вважала себе розважливою жінкою, яка вміє тримати фінанси під контролем.
Усе своє життя я тяжко працювала, відкладаючи кожну зайву копійку, щоб забезпечити собі гідну старість і, головне, щоб мати щось для моєї єдиної доньки Ярини. Мої заощадження, які я збирала понад тридцять років, стали моїм особистим фінансовим “повітряним бастіоном”. Я ніколи не думала, що цей бастіон зруйнує той, кому я довіряла, як власному синові — чоловік моєї доньки, Тарас.
Наша родина завжди була дружною, принаймні мені так здавалося. Коли Ярина познайомилася з Тарасом у Львівському університеті, я одразу його прийняла. Він був галантний, уважний, мав чудові манери. Невдовзі вони одружилися, а через кілька років народилася наша внучка Леся.
Тарас завжди ставився до мене з повагою, допомагав по господарству, не забував привітати зі святами. Я була спокійна за майбутнє доньки, бо бачила в Тарасі надійну опору. Він мріяв відкрити власну невеличку столярну майстерню, бо мав золоті руки, але для старту бракувало коштів.
Минулої осені, а саме наприкінці вересня, Тарас прийшов до мене сам. Був якийсь стривожений, не такий, як завжди. Ми сиділи на кухні, і я одразу помітила його занепокоєння.
— Мамо Ярино, можна я тебе на кілька хвилин відволіку? — запитав він, нервово потираючи руки.
— Звісно, синку. Щось трапилося? Ти якийсь засмучений, — відповіла я, подаючи йому чашку гарячого чаю з варенням, яке він так любив.
Він зробив ковток і глибоко вдихнув.
— Я не хотів тебе турбувати, але… ситуація склалася досить неочікувана. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про майстерню, яку давно хочу відкрити?
— Звичайно, пам’ятаю. Ти про це мрієш, Тарасе.
— Так от, з’явилася просто ідеальна можливість! Знаєш, це старе приміщення біля залізничної станції, що довго стояло пусткою? Його власник несподівано погодився продати його за дуже вигідною ціною. Але є умова — терміново внести завдаток, бо є ще один покупець.
Він пояснив, що на відкриття самої майстерні він вже назбирав певну суму, але цих грошей недостатньо для купівлі приміщення і термінового ремонту, який би дозволив розпочати роботу.
— Мені потрібно… мені потрібно триста п’ятдесят тисяч гривень. Я вже взяв невеликий кредит, але до потрібної суми все одно не вистачає.
Його очі були наповнені надією і певним благанням. Я знала, що він чесний і працьовитий. Це був його шанс, який випадає раз у житті.
— Тарасе, це дуже великі гроші, — тихо промовила я.
— Я знаю, мамо. Я розумію. І я б ніколи не попросив, якби не був абсолютно впевнений у тому, що зможу повернути все до копійки. Я склав чіткий бізнес-план. Майстерня почне працювати вже через два-три місяці, і я гарантую, що поверну тобі всі гроші протягом року. Я готовий написати розписку.
Ярина на той час була у відрядженні, і я не хотіла її втягувати в цю фінансову справу. Це були мої особисті гроші, відкладені на чорний день і на допомогу доньці. Тарас був такий щирий, його прагнення до самореалізації було настільки очевидним, що моє серце розтануло. Я бачила, як він прагне стати успішним, забезпечити мою доньку і внучку.
— Добре, синку. Я тобі допоможу, — сказала я, і на його обличчі розцвіла усмішка, як сонячний промінь.
Я пішла до шафи, дістала свою стару скриньку, де зберігалися мої заощадження. Там була саме та сума, і ще трохи зверху.
— Візьми, Тарасе. Не треба ніяких розписок. Я тобі вірю. Але пам’ятай, що це практично все, що я маю.
— Мамо! Ти мене врятувала! Я обіцяю, ти про це не пошкодуєш! Це найкращий подарунок, який я коли-небудь отримував! — Він кинувся до мене і міцно обійняв. Його радість була такою заразливою, що я відчула себе щасливою.
Через тиждень він приніс мені розписку, хоча я просила цього не робити. Там було вказано, що він позичає у мене 350000 гривень і зобов’язується повернути їх до 1 жовтня наступного року. Я зберігала цей папірець десь глибоко в шухляді, не надаючи йому особливого значення. Для мене важливішим було його слово.
Спочатку все йшло добре. Тарас почав ремонт, майже щодня надсилав Ярині фотографії прогресу. Він світився від щастя. Майстерня відкрилася вчасно, і справи пішли вгору. Спочатку мені приємно було чути його розповіді про перших клієнтів і великі замовлення. У грудні він навіть повернув мені невелику суму — п’ять тисяч, сказавши, що це перша частка. Я була зворушена.
— Бачиш, мамо, я тримаю слово! — похвалився він.
— Звісно, синку, я й не сумнівалася, — відповіла я.
Але потім почалися зміни. Поступово Тарас почав віддалятися. Він став рідше заїжджати, перестав телефонувати. У розмовах з Яриною він часто посилався на втому і шалену завантаженість. Внучка Леся скаржилася, що тато тепер завжди зайнятий і приходить додому пізно. Наші сімейні вечері стали рідкістю.
Коли настав березень, а від нього не було ні копійки, я почала хвилюватися. Я розуміла, що бізнес є бізнес, але ж термін повернення наближався, а основна сума була чимала. Ярина нічого не знала про наші фінансові домовленості. Я не хотіла втручатися в їхні стосунки. Але моє хвилювання наростало.
Якось у квітні я наважилася йому подзвонити.
— Привіт, Тарасе. Як твої справи?
— О, мамо Ярино! Привіт! Все чудово, роботи по саму шию!
— Я рада це чути. Слухай, я хотіла поговорити про ту нашу справу. Уже квітень, і мені б хотілося знати, коли ти плануєш…
— Ох, мамо, — його голос одразу став напруженим, — я розумію. Але зараз такі складні часи, ти ж знаєш. Податки, оренда, ціни на деревину підскочили… Усі гроші йдуть в обіг. Я поки що не можу нічого повернути. Але ти не переживай, як тільки, так одразу!
— Тарасе, але ж ми домовлялися про рік, і ти обіцяв…
— Ну, обіцяв, але ж обставини змінилися! — різко перебив він.
Ця розмова мене засмутила. З його боку це було так нетактовно. Ніяких вибачень, ніякого пояснення, лише виправдання.
Наступні місяці були суцільною мукою. Я намагалася поговорити з ним ще двічі, але він постійно уникав розмови, посилався на термінові справи або просто не брав слухавки. До кінцевого терміну, 1 жовтня, залишалися лічені дні.
Одного разу, на початку вересня, я вирішила приїхати до його майстерні сама. Коли я зайшла, побачила, що приміщення виглядає чудово: нові верстати, дорогий інструмент, охайний виставковий зал. Бізнес явно процвітав.
— Тарасе, нам треба поговорити. Я зайшла буквально на кілька хвилин, — сказала я, намагаючись зберегти спокій.
— Мамо Ярино! Я зараз дуже зайнятий, тут замовлення на ексклюзивні меблі! — Він навіть не запросив мене сісти, лише стояв, схрестивши руки, і дивився на мене з виразом досади.
— Я бачу, що ти зайнятий і справи йдуть чудово. Але наближається жовтень. Що з моїми грошима?
— Я ж тобі казав! Зараз усе в роботі, в матеріалах. Я не тримаю таких вільних сум. Ти ж бачиш, яке дороге обладнання я купив.
— Але це не дає тобі права забувати про борг! Це мої заощадження життя!
— Не драматизуй, мамо! Це всього лише гроші! Я поверну, коли зможу, — кинув він.
У той момент щось у мені обірвалося. Це вже був не той уважний, люблячий зять. Переді мною стояла холодна, цинічна людина, яка успішно користувалася моєю довірою.
— Добре, Тарасе, тоді я вимушена буду поговорити з Яриною, — промовила я.
На це він відреагував дуже різко:
— Навіщо ти будеш руйнувати нашу сім’ю через якісь папірці? Ярина про це нічого не знає і не повинна знати! Що ти їй скажеш? Що ти позичила мені гроші за її спиною?
— Я скажу їй правду: що ти взяв у мене велику суму і не повертаєш, хоча маєш успішний бізнес!
— Якщо ти так зробиш, це буде помилка, про яку ти пошкодуєш! — сказав він майже з погрозою, його обличчя стало кам’яним.
Я вийшла з майстерні, відчуваючи слабкість. Через кілька днів він таки надіслав мені повідомлення: “Мамо Ярино, я передумав. Я поверну тобі борг, але не раніше ніж за рік, можливо, більше. У мене великі плани щодо розширення, і мені потрібен капітал. І, будь ласка, не турбуй Ярину цим. У нас усе добре, і не варто їй псувати настрій”.
Це була не просто відмова — це було приниження. Людина, якій я віддала свої заощадження, тепер диктувала мені умови. Коли я перечитала розписку, там був чітко вказаний термін — 1 жовтня. Я досі не можу повірити, що це сталося саме зі мною.
Я не знаю, що робити далі. Розповісти доньці — значить ризикувати її сімейним щастям, бо це може стати початком кінця. Мовчати — означає остаточно втратити гроші і дозволити себе використовувати. Ярина — чуйна, але дуже емоційна. Тарас, схоже, розраховує на мою мовчанку і те, що я не захочу руйнувати сім’ю. Я молюся, щоб ця ситуація якось вирішилася, але щодня стає лише гірше.
А ви, дорогі читачі, як би ви вчинили на моєму місці? Як знайти вихід із цієї безвихідної ситуації, не зруйнувавши сім’ю доньки і не втративши при цьому всі заощадження?
