fbpx
життєві історії
Я працювала на заводі в обласному центрі. Він зачинився, я вирішила перебратися за місто до села. Зараз мені 64 роки. А якщо родичі приїхали – то взагалі змушена дістати з льоху все найкраще і на стіл поставити. Вони зателефонували і запитали, чи можна приїхати до мене, відпочити, посмажити шашликів і просто провести час з рідною тіткою. Наступного року вони приїхали без малечі — її залишили з нянею. Я надала список

Життя за містом сповнене важкої роботи та свіжого повітря. Виростити урожай, зібрати. А ще десь щось допомогти, відремонтувати, повозитися з курями, піч розтопити, води принести. А якщо родичі приїхали – то взагалі дістати з льоху все найкраще і на стіл поставити.

Вони ж там у себе в місті нічого справжнього не їдять, бідні. Автомобільними вихлопами дихають, живуть у бетонних коробках. Інша справа – село. От тільки родичі всі відносно молоді, а ти живеш сама, і тобі вже за 60. То кого жаліти?

Все своє життя я працювала на заводі в обласному центрі. А коли він зачинився, вирішила перебратися за місто до села. Життя там дешевше і знайти собі житло набагато легше. Зараз мені 64 роки і єдине, що я хочу, це спокою. Обидві мої дочки давним-давно поїхали за кордон. Іноді ми спілкуємося через Інтернет, але з кожним роком все рідше.

Як міський мешканець, я все починала з нуля. Навчалася, спілкувалася із місцевими селянами, навіть знайшла кілька друзів. Сільські люди простіші, але іноді буває складно знаходити з ними спільну мову, особливо через якісь дрібниці. Наприклад, постійні розмови про сусідів. Розумієте, тут немає звички сидіти в Інтернеті чи хоча б дивитись телевізор. Особисто у мене ловить три канали, і я їх дивитися просто не можу, вуха в’януть.

Спершу було дуже складно. Я хоч і людина працьвита, завжди втомлювалася і ніяк не могла звикнути до порядку дня. Це не жарт, коли пишуть, що потрібно вставати на зорі і лягати спати о 8 годині вечора. При цьому потрібно встигнути зробити стільки справ, що іноді міські родичі й знайомі мені здавались маленькими дітьми зі своїми «складними» проблемами.

Знову ж таки, родичі та знайомі спочатку мені дзвонили, цікавилися, як там і чи не потрібна мені допомога. Але з кожним роком знайомства ставали все натягнутішими, а у родичів просто не вистачало часу на літню жінку з якогось там села. Життя йшло, а я все більше перетворювалася на стареньку. Навіть почала носити хустку.

Але кілька років тому у сестри народилася онука. І як за помахом чарівної палички мої племінники почали цікавитися здоров’ям тітки. Не думайте, що йдеться про якусь там спадщину. Ні, якось вони просто зателефонували і запитали, чи можна приїхати до мене, відпочити, посмажити шашликів і просто провести час з рідною тіткою. Звичайно, я погодилася. Я ж не знала, на що це переросте.

Тоді справді все було чудово. Я побачила рідних, мені показали малечу. Маленька, така беззахисна та дуже усміхнена дівчинка. Світла, мила дитина. Я старалася як тільки могла. Винесла частину своїх запасів, зовсім не чіпала молодь розпитуваннями, показала, де річка, де найкращі місця для прогулянок у нашому селі. Відпочила, що й казати.

Наступного року вони приїхали без малечі – її залишили з нянею. Молодь принесла трохи частування, але вони взяли з собою аудіотехніку, напої і навіть лежаки. Гучна музика, всі “веселенькі” і здебільшого годувала їх я. Загалом, все добре: я їм не так багато, запасів у мене з надлишком. Ось тільки сусіди були невдоволені шумом і почали на мене косо дивитися.

А минулого року було геть вже кепсько. Молоді родичі не привезли нічого їстівного, тільки міцненькі напої. Приїхали з друзями, котрі навіть зі мною не привіталися. Усі дні поводилися дуже розкуто. Вони навіть мали якісь конфлікти з місцевою молоддю. Насамкінець «попросили» дуже неповажним тоном взяти з собою трохи моєї консервації. Та ще й ягід назбирали і яблук стільки, що ледве забрали.

Я вже зрозуміла, що тепер мій будинок вони вважають за свою дачу. А я для них просто стара жінка, якій треба приділити трохи уваги, а вона тільки рада. Приготуй, заготуй. І щоб було чисто до приїзду. Але не це мене найбільше засмучує. Я просто хочу тиші та спокою у своєму будинку.

Заготовок я таки родичам надавала. Нехай забирають, все одно зіпсується. Але я їм більше не рада. Нехай більше не приїжджають, вони мене дуже втомлюють. Мабуть, я справді стала вже бабусею, що бурчить, та й нехай воно так і залишається. Із сестрою тепер взаємини натягнуті. Адже коли всі вдома, їй із онукою не дають грати.

А на мене – так і добре тепер. Менше дитячих криків та галасу. Зате можна зайнятися своїми справами, не відволікаючись. Книжку вже не почитати, зате можна подивитися відео про тварин або ще чого. Відпочинок важливий, звісно. Але і без чесної праці нікуди. А родичі нехай відпочивають закордоном. Он, всі двері відчинені, чого мен стареньку турбувати? На наступне літо я вже точно їм відмовила, хоч їм це і не сподобалося.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.