У 23 роки я вийшла заміж, родина чоловіка займалася рибою: скуповували, ловили самі в Південному Бузі і продавали. Я ж працювала школі вчителем молодших класів. Грошей постійно не вистачало, жили ми зі свекрами в райцентрі, копили на своє житло.
Тому вдень я працювала вчителькою, а вночі стояла на ринку на трасі і продавала рибу. Пізніше мені дістався у спадок прабабусин будинок, його вдалося продати. Решту грошей додали ми і моя мама, яка їздила на заробітки, – і ми купили простореньку двушку у тихому районі обласного центра, оформили на мене.
Переїхали в область. Я влаштувалася в школу, але життя з чоловіком не заладилося. Він весь час мчав до батьків в райцентр, дома його практично не було ніколи. Згодом я дізналася, що там у нього є інша жінка, його розлучена однокласниця, яку ще колись дуже хотіли у невістки мої свекри.
Одним словом, ми розлучилися. Дочка вже стала на той час студенткою, я її залишила в квартирі, а сама подалася на заробітки у Польщу, де давно жила і працювала двоюрідна сестра.
Вже 11 років я тут. Їжджу додому, звичайно, але не більше 2-3 разів на рік. Дочка за цей час вийшла заміж, народила двох дітей. Вони з зятем живуть в моїй квартирі.
І що дивно: у зятя прибутковий бізнес, грошей у них вистачає, але своє житло не купують. Зате онуки мої з нянею ростуть, ходять у приватний дитсадочок. Родиною вони три рази на рік на відпочинок обов’язково їздять або літають.
Ну та я тільки за! Досі я лише раділа за дітей і онуків.
Але два роки тому я зустріла у Польщі такого ж заробітчанина, як сама. Покохали ми з Дмитром одне одного і одружилися. Живемо вже два роки разом, знімаємо під Варшавою житло. Дмитро теж допомагає двом дітям в Україні, але останнім часом майже припинив це робити: ми почали збирати гроші, дуже хочемо купити тут будинок з ділянкою, садочком. Це наша спільна мрія, до якої ми наближаємося.
Та тих грошей, що ми відкладаємо, не достатньо. Ось я і вирішила дочку і зятя виселити з квартири, щоб продати її. А потім з Дімою докладемо накопичення і тоді нам вистачить на будинок, ми вже порахували.
Вважаю, що це справедливо. Я маю право на щасливу старість. А то живуть дочка з зятем і дітьми, і у вус не дують про своє житло. Зрештою, я нічого їм не повинна, а вони б могли раз на рік літати на моря, водити дітей у звичайні садок і школу (старша онучка в гімназії у другому класі, онук ще в садочку), менше на нянь і репетиторів витрачати і на брендові речі, а купити собі більш простору квартиру, адже їм дійсно тісно в моїй двушці.
І що б ви думали? Подзвонила я донці. Розповіла про свої плани, сказала, що не завтра їх виселяю, що у них є час до літа. Повідомила, що влітку ми з чоловіком приїдемо і будемо продавати квартиру.
Дочка на це відповіла, що нам двом тут не раді, що знати вони мого Діму не хочуть, і що чиню я взагалі не по материнські. А потім вона взагалі припинила зі мною спілкуватися: не пише, не дзвонить, на мої дзвінки і повідомлення не відповідає.
Отримала я повідомлення лише від свахи, мами зятя. Вона написала, що діти шукають житло і всі вони мене більше знати не хочуть, я не мама і не бабуся тепер для них.
Дуже прикро. Адже я викладалася для дочки на повну, поки вона росла, все – для неї. Собі нічого не купувала, а її одягала по моді. Сама не поїм смачного – все дитині краще залишу… І ось яка вдячність.
Ну, але якось переживу. У мене є підтримка – люблячий чоловік. І тепер у мене ще більше бажання здійснити нашу з Дмитром мрію.
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
