Я працюю на всіх можливих роботах, і всі гроші відкладаю на карту, яка згодом, коли Дмитрику виповниться вісімнадцять, перейде у його розпорядження. На жаль, мене в цей час поруч з ним вже не буде. Я не прошу вашої допомоги, тим більше, щоб мене жаліли. Зараз у мене інша місія: уберегти сина від дитячого будинку, в якому сама й виросла.
Я довго думала, чи варто розповідати свою історію, але наважилася. Вибачте мене заздалегідь за мою щирість, але хочу вилити душу.
Мені 27 років. Жити лишилося максимум до тридцяти. Не хочу докладно говорити про все це, але більше трьох років лікарі не дають.
Я мати. На жаль. Ні, не засуджуйте. Я рада, що маю сина. Трирічний малюк, який щодня дарує мені щастя. Я дуже боюся, що він, як і я, опиниться в дитячому будинку.
Так як я виховувалась у дитячому будинку, родичів у мене немає. Батько сина зник, як тільки дізнався про мій цікавий стан. Я не хотіла його шукати і нав’язуватись – Бог йому суддя. Василь освідчувався у коханні, обіцяв мені золоті гори, а зрештою просто злякався відповідальності.
Я знайомлюсь із різними чоловіками. Шукаю таких, що люблять дітей. Але коли вони дізнаються про мої цілі, одразу зникають.
Я вже нічого не приймаю. Люди в білих халатах кажуть, що вже нічого не допоможе. Усю зарплату я відкладаю на банківський рахунок, який буде доступний синові у 18 років. Я працюю в дві зміни, щоб відкласти більше.
Є лише один чоловік, який готовий стати татом для Дмитрика. Та він любить заглянути в чарку. Він обіцяє зав’язати з цією справою, тільки я маю сумнів, що в нього вийде. Але Дмитрик любить його. А мені лячно. Так лячно, що я не можу зімкнути вночі очей…
Навіщо я це пишу?
Може, у вас є якась слушна порада. Як зберегти майно? Як підготувати сина до свого відходу та життя у дитячому будинку? Я дуже боюся, що зіпсую наші стосунки. Та й свою квартиру хочу зберегти, щоб у Дмитрика хоча б свій дах над головою був.
Відразу скажу, що матеріальна допомога мені не потрібна. Я потребую лише моральної підтримки.
Фото ілюстративне
