— Я працюю над цим, мамо, ще трохи, і тато зрозуміє, що цей шлюб був помилкою — почула я випадкову розмову Оксани по телефону, що змусила моє серце затріпотіти. Вона планувала наше розлучення прямо в моєму домі, поки я готувала їй обіди, і я зрозуміла, що тиха буря переходить у наступ.
Весілля у сорок п’ять років для багатьох стає несподіванкою, але для Вероніки це було виважене та омріяне щастя. Вона ніколи не поспішала, чекаючи на ту саму людину, з якою захочеться розділити кожен ранок і кожен вечір. Коли в її житті з’явився Борис, усе навколо наче розквітло. Він був старший на кілька років, мав спокійний характер і вмів слухати так, ніби у всьому світі не існувало нікого, крім неї.
Їхнє спільне життя нагадувало спокійну ріку. Вони купили невеликий будинок на околиці міста, де Вероніка нарешті змогла висадити свій улюблений сад. Борис облаштував майстерню, і вечорами вони часто сиділи на терасі, обговорюючи плани на майбутнє. Здавалося, ніщо не може порушити цю гармонію. Борис рідко розповідав про минуле, але Вероніка знала, що він мав дорослу доньку від першого шлюбу, яка вже давно живе своїм життям в іншому місті.
Одного ранку Борис виглядав стурбованим. Він довго ходив по кухні, переставляючи чашки, і нарешті звернувся до дружини.
— Вероніко, мені телефонувала Оксана.
— Твоя донька? Щось трапилося? — запитала вона, відкладаючи книгу.
— Каже, що хоче приїхати на кілька тижнів. У неї там якісь негаразди з роботою та особистим життям. Їй треба змінити обстановку. Ти не будеш проти, якщо вона поживе у нас?
Вероніка посміхнулася. Вона завжди хотіла мати велику родину, тому новина про приїзд Оксани її навіть порадувала.
— Звісно, Борисе. Це ж твоя дитина. Нам вистачить місця. Я підготую гостьову кімнату.
Коли Оксана приїхала, перші кілька днів пройшли спокійно. Це була молода, енергійна жінка, яка, проте, трималася досить відсторонено. Вона мало спілкувалася з Веронікою, віддаючи перевагу розмовам з батьком за зачиненими дверима. Вероніка намагалася бути гостинною господаркою, готувала смачні обіди та пропонувала допомогу, але Оксана лише сухо дякувала.
Поступово атмосфера в домі почала змінюватися. Оксана почала диктувати свої правила. Спочатку це були дрібниці — вона переставила квіти на підвіконні, бо вони їй заважали, потім почала критикувати меню.
— Тату, ти ж знаєш, що я не люблю таку важку їжу. Навіщо Вероніка готує це щодня? — чула вона голос Оксани з вітальні.
Борис намагався згладжувати кути, але Вероніка бачила, що йому стає дедалі важче балансувати між двома жінками. Одного вечора, коли Борис затримався на роботі, Оксана зайшла на кухню, де Вероніка мила посуд.
— Знаєш, Вероніко, я дивуюся батькові. Він завжди цінував простір і тишу, а тепер живе тут з тобою.
— Ми кохаємо одне одного, Оксано. Це природно — хотіти бути разом.
— Кохання — це тимчасове явище. А от родина — це назавжди. Я бачу, як він втомлюється від твого постійного піклування. Йому потрібен спокій, а не цей побутовий шум.
Вероніка відчула, як всередині щось стиснулося, але промовчала. Вона не хотіла конфлікту. Проте наступного дня ситуація загострилася. Оксана почала перебирати речі в шафах, заявляючи, що їй потрібно більше місця для свого гардероба.
— Це наш дім, Оксано. Будь ласка, не пересувай мої речі без дозволу — м’яко сказала Вероніка.
— Це дім мого батька. Я маю право почуватися тут вільно — різко відповіла дівчина.
Коли Борис повернувся додому, він застав дружину в сльозах. Вероніка розповіла про інцидент, сподіваючись на підтримку.
— Борисе, я розумію, що вона твоя донька, але вона поводиться так, ніби я тут зайва.
Борис зітхнув і притягнув її до себе.
— Потерпи трохи, люба. У неї зараз складний період. Вона просто не знає, куди подіти свою злість на світ. Я поговорю з нею.
Розмова батька з донькою ні до чого не призвела. Навпаки, Оксана стала ще більш зухвалою. Вона почала втручатися в їхні фінансові справи, радити Борису, як краще розпоряджатися грошима, і натякати на те, що будинок занадто великий для двох людей похилого віку.
— Тату, навіщо вам такий великий город? Вероніка тільки витрачає сили та ресурси. Можна було б продати частину землі — говорила вона під час вечері.
— Це сад Вероніки, вона його любить — намагався заперечити Борис.
— Любов до рослин не приносить прибутку. Тобі треба думати про майбутнє.
Вероніка відчувала, як її власна оселя стає для неї чужою. Кожна річ, кожен куточок тепер були під прицілом критики. Вона почала ловити себе на думці, що боїться виходити з власної спальні, щоб не натрапити на холодний погляд Оксани.
Одного разу, коли Вероніка повернулася з магазину, вона побачила, що її улюблені троянди біля входу підстрижені майже під корінь.
— Навіщо ти це зробила? — запитала вона Оксану, ледь стримуючи тремтіння в голосі.
— Вони закривали вид з вікна. Так набагато краще. Більше світла.
Це була остання крапля. Вероніка зрозуміла, що мовчання лише заохочує Оксану до нових дій. Ввечері вона серйозно поговорила з Борисом.
— Я більше не можу так жити. Або ми встановлюємо межі, або я не знаю, як нам бути далі. Вона руйнує все, що ми будували.
— Ти просиш мене вигнати власну доньку на вулицю? — Борис вперше підвищив голос.
— Я не прошу її виганяти. Я прошу поваги до моєї праці та нашого життя.
Борис замовк. Він довго сидів у темряві, а потім вийшов на терасу. Вероніка відчувала, що між ними зростає стіна. Оксана ж, відчувши свою перемогу, стала ще більш відкритою у своїх претензіях. Вона почала приводити в дім друзів, влаштовувати галасливі посиденьки до пізньої ночі, не зважаючи на те, що Борису рано вставати на роботу.
Одного ранку Вероніка почула розмову Оксани по телефону.
— Так, мамо, я працюю над цим. Батько вже починає сумніватися. Ще трохи, і він зрозуміє, що цей шлюб був помилкою. Тоді ми зможемо вирішити питання з будинком.
Вероніку наче холодною водою облило. Вона зрозуміла, що приїзд Оксани не був випадковим. Це був спланований план, щоб розлучити їх і отримати майно. Вона не знала, чи розповідати про це Борису, чи він повірить їй, чи знову захищатиме доньку.
Минали дні, напруга зростала. Борис став мовчазним, він уникав поглядів дружини. Вероніка бачила, як він марніє на очах від цієї постійної боротьби. Вона намагалася знайти підхід до Оксани, пропонувала разом поїхати в місто, сходити в кіно, але та лише посміхалася своєю холодною посмішкою.
— Тобі не вдасться мене підкупити, Вероніко. Я знаю, чого ти хочеш. Ти хочеш загарбати все, що належить моїй родині.
— Я нічого не хочу, крім спокою та любові твого батька.
— Любов не нагодує і не дасть дах над головою. Ти тут тимчасово, пам’ятай про це.
Того вечора Вероніка прийняла рішення. Вона зібрала невелику валізу з найнеобхіднішим і залишила записку на столі. Вона вирішила поїхати до своєї сестри на кілька днів, щоб дати Борису можливість самому побачити, що відбувається в домі без її присутності.
Коли вона повернулася через тиждень, вдома було тихо. Оксана поїхала. Борис сидів на терасі, дивлячись на понівечені троянди.
— Чому вона поїхала? — тихо запитала Вероніка, підходячи до нього.
Борис підняв голову. В його очах була така втома, яку вона ніколи раніше не бачила.
— Вона вимагала, щоб я переписав будинок на неї прямо зараз. Сказала, що це її спадок, і вона не збирається чекати. Коли я відмовив, вона розповіла про свій план. Вона думала, що я підтримаю її, бо вона моя кров.
— І що ти відповів?
— Я сказав, що мій дім там, де живе моя душа. А моя душа зараз дуже поранена. Вона пішла, звинувативши мене в зраді.
Вероніка сіла поруч і взяла його за руку. Вони довго мовчали, слухаючи цвіркунів у саду. Здавалося, мир повернувся, але гіркий присмак залишився. Тепер їм обом належало заново вчитися довіряти одне одному і заліковувати рани, нанесені близькою людиною.
Життя знову ввійшло у своє русло, але Вероніка тепер знала, що навіть найміцніше щастя може бути крихким, якщо в нього втручаються чужі інтереси. Вона знову почала доглядати за своїм садом, вірячи, що троянди обов’язково відростуть і зацвітуть ще краще, ніж раніше.
Коли сонце почало сідати за обрій, Борис тихо промовив.
— Вибач мені, що я не побачив цього одразу. Я хотів бути добрим батьком, а ледь не втратив найдорожче.
— Ми всі робимо помилки, Борисе. Головне, що ми знайшли сили їх виправити.
Вони залишилися на терасі, насолоджуючись тишею, яка нарешті стала для них цілющою. Попереду було ще багато днів, і вони обіцяли одне одному берегти те, що так довго шукали.
Донька Бориса більше не дзвонила, але вони знали, що рано чи пізно їм доведеться знову зіткнутися з минулим. Проте тепер вони були готові зустріти будь-які труднощі разом, тримаючись за руки.
Дорогі читачі, як ви вважаєте, чи правильно вчинила Вероніка, залишивши дім на тиждень, щоб чоловік сам у всьому розібрався? Чи варто було діяти рішучіше з самого початку? Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку — це дуже важливо для нас, щоб ми могли ділитися з вами новими життєвими розповідями. Очікуємо на ваші роздуми та поради!
