Я пробувши в гостях у дочки з онуком тиждень, вирішила піти на базар і купити гарбуза, щоб зварити суп, який ще колись давно готувала моя мама. Я тільки спустилася вниз ліфтом, як зрозуміла, що забула маску і окуляри, а в теперішній час без цього ніяк. Рад не рад, потрібно було знову підійматися. Двері були відчинені, тому я зайшла так, що ніхто й не почув. І тут мені стала доноситися розмова дочки з Дмитриком.
“Мамо, чому не можна було зателефонувати перед приїздом? Можна ж було попередити! Знову привезла нам сто пакетів із села?” – запитала мене дочка, коли я ще стояла на порозі. А я спеціально все домашнє готувала для дітей. Хотіла почастувати своїми закрутками та соліннями. З любов’ю вирощені овочі та фрукти запакувала. А тут мене так нерадісно зустрічають.
Я хотіла зробити сюрприз рідним та приїхати, не сказавши заздалегідь. Ми ж так давно не бачилися, мабуть, уже пів року. Дочка весь час працює, зовсім їй ніколи відвідати свою матір. І онучок не приїжджає. На щастя, хоч слухавку бере і навіть сам телефонує іноді.
Чоловік мій теж хотів приїхати, але здоров’я вже не те. Довелося йому мене провести до поїзда і передати доньці та онукові привіт. Він чекає, що Маруся з Дмитриком самі до нас заглянуть. А може, навіть і з чоловіком. Зять Юра дуже зайнята людина, додому завжди приходить після десятої.
Я пройшлася квартирою дочки. Так незвично було. Востаннє я гостювала в Марусі кілька років тому. За цей час вони із чоловіком встигли зробити капітальний ремонт. Купили шикарні меблі та нову техніку. Було видно, що справи в дітей ідуть добре.
Ми сіли обідати. Я виклала на стіл усі свої гостинці, але ні дочка, ні онук до них так і не доторкнулися. Було видно, що мені тут не раді. Я намагалася поговорити з онуком, обійняти його. Але Дмитрик одразу ж вирвався та побіг грати у телефоні. Дочка сиділа опустивши голову, зовсім втомилася після роботи. Мені стало її дуже шкода, і я вирішила залишитись на кілька днів.
Цілий тиждень я прибирала в квартирі і готувала. Доглядала дочку з чоловіком і онука. Мила підлогу, пилососила, витирала пил. Але замість подяки чула лише закиди. То вечеря їм не смачна, то речі не там лежать. Та й донька почала натякати, що настав час квитки подивитися. Нібито хвилюючись, що я не встигну їх купити.
Мені було дуже неприємно. Я все життя працювала з ранку до ночі, щоб забезпечити дочці гарне життя. Ми з чоловіком собі відмовляли у всьому, щоб Маруся нічого не потребувала. І для онука нашого намагалися бути найкращими бабусею з дідусем. Хотіли, щоб Дмитрик мав щасливе дитинство. А нам у цьому будинку навіть не раді.
Останньою краплею стала випадково підслухана розмова. Далі сил залишатись просто не було. Я збиралася піти на базар за гарбузом, щоб приготувати суп за старовинним рецептом, але повернулася, оскільки забула окуляри і маску. І саме в той момент Дмитрик питав у мами, коли ж я поїду. Сказав, що навіть друзів не може через мене покликати додому. Я мовчки вийшла з квартири доньки та пішки пішла на вокзал.
Додому дісталася пізно. Чоловік почав розпитувати про дочку та онука. Але мені не було чого йому сказати. Відповіла, що все добре. Чоловік дуже жалкував, що не зміг зі мною з’їздити. Але я, якщо чесно, навіть рада, що Степану не довелося почуватися таким самим непотрібним, як я.
Ось так! Ростиш-ростиш тих дітей, а віддачі ніякої…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
