Відсвяткували весілля. Почалися сімейні будні. Жили ми з Андрієм дружно, тільки одне засмучувало і нас, і всіх потенційних бабусь і дідусів.
І ось через три роки настала довгоочікувана вагітність. Всі від щастя мало не зійшли з розуму. Все протікало нормально. Хоча років мені було майже тридцять і, як говорила моя мама, в її час мене б вважали “старородящою”.
Народжувати я не боялася зовсім, тому що прочитала купу літератури, переглянула кілька фільмів і здавалося, що я знаю все. І навіть більше. Але, починаючи з 37-38 тижнів я перестала спати ночами, сни снилися – погані. А на протязі дня, кілька разів ловила себе на думці, що дивлюся у вікно і думаю: “Ось двір, де я народилася; прощай, мій милий двір, більше не побачимося.” І так з багатьма предметами прощалася. Потім отямившись сама собі кажу: “Стоп, про що ти, Оксано, думаєш? Тобі про пологи і доньку треба думати!”.
Збираючись в пологовий будинок, я, чомусь, не взяла собі одяг на виписку – доньці взяла, а собі ні.
І ось, все почалося. Спочатку все йшло за планом. Лікарі робили все, щоб мені було легше. Але мені, чомусь, нічого не допомагало. У палаті я лежала одна, а лікарі і медсестри періодично до мене заглядали і йшли знову по своїх справах. І так годин 12 пройшло. В цьому стані, я вже нічого не міркувала, тільки мукала при вигляді медперсоналу.
Потім лікарі вирішили мене прооперувати. Поруч зі мною стояв анестезіолог і тримав мене за руку. Жартував і підтримував мене, як міг. І раптом я бачу: замість анестезіолога стоїть жінка і, що найголовніше, в вельветовій сукні в клітинку. Я здивувалася, ось, думаю, дожили, прибиральниця в операційну прийшла.
Повернула голову, а з іншого боку теж жінка стоїть, молодша трохи, і мовчить. А стара тримає мене за руку і каже: “Ні, люба, щось ти не те робиш, ти ж ні з мамою, ні з чоловіком не попрощалася, та й доньку свою не бачила. І місць у нас на сьогодні немає. Іди додому. ” А я кажу: “Не хочу йти, мені тут так тепло і затишно.” А баба ця в вельветовій сукні розсердилася і каже: “Мені Олена ніколи не пробачить, якщо на поводу у тебе піду, марш додому”. А та, що молодша, так рота і не розкрила.
Я прокинулася від променя сонця, який світив мені в очі через вікно. А був спекотний місяць червень. Тут одразу ж прибіг лікар і каже: “Ну, слава Богу, повернулася.” А я нічого зрозуміти не можу: звідки повернулася, я ж нікуди й не йшла.
Виявляється, все під час операції пішло не за планом. І я мало не покинула цей світ. Але лікарі зуміли провести правильні реанімаційні дії, і я вижила. І повернулася до доньки. І вже вдома ми з мамою розібралися, що старенька в вельветовій сукні – це моя прабабуся, і ховали її саме в цій сукні. А Олена, яку боялася засмутити прабабуся, – це моя мама, тобто її внучка. А ось хто була друга жінка, ми не змогли здогадатися, і яка була її роль в моєму “сні” – так і залишилося загадкою.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
